— Але тоді ви б уже давно мали бути на волі, — сказав Петр.
Шевальє де ла Прері ледь звів на знак подиву свої гарні, підправлені Сюзанниним пінцетом брови.
— А чого б то я мав уже давно бути на волі?
— Бо нема сумніву, — відповів Петр, — що королева-регентка втекла з ув’язнення, повернулась до Парижа й знов узяла кермо влади в свої руки.
— А чому, на вашу думку, нема сумніву, що так сталося? — спитав шевальє де ла Прері.
— Бо так підказує логіка, — відповів Петр. — Гамбаріні був королевин підлабузник і улюбленець, а король його ненавидів. Він знав, що Гамбаріні вбив я, проте відпустив мене ласкаво. І коли мене тепер за це вбивство ув’язнили, це могло статися тільки з королевиної волі. Отже, королева знов королює. Це річ ясна, як двічі по два — чотири.
— Так, ви міркуєте логічно — і все ж помиляєтесь, — сказав шевальє де ла Прері. — Так, так, будьте певні: королева-регентка сидить у своєму замку на Луарі під пильною охороною, безсила, як труп, та, власне, вона і є трупом — звичайно, поки що тільки з політичного погляду.
Петр почав хвилюватись.
— То чому ж тоді наказано заарештувати мене? Вас посадили за те, що ви королевин прибічник, а мене — за те, що я її ворог. Це ж безглуздя!
— А що не безглуздя? — спитав шевальє. — Всі людські діла, строго кажучи, безглузді. Правда, коли не міркувати так строго й пристати до розповсюдженої думки, ніби хибні людські діла все ж мають якийсь сенс, то можна знайти й крихту сенсу в тій суперечності, яку ви, мосьє де Кюкан, щойно так точно й виразно змалювали. Справи стоять трошечки не так: я сиджу за ґратами за те, що поставив на погану карту, а ви за те, що поставили на добру, але не загребли виграшу, а таке не прощається. Бо той, хто загріб виграш за вас, — один симпатичний молодик, що став замість вас королевим фаворитом, а звуть його, коли хочете знати, Люїн, і король захопився ним за вправність у ловах із соколами. Люїн, правда, дурний, але не настільки, щоб не розуміти, що ви, хоч, може, й не зрівняєтеся з ним у соколиних ловах, — завважте, я обачно сказав «може», бо, скільки я знаю вас, не виключено, що й у цьому вишуканому мистецтві ви так само вирізняєтесь, як у фехтуванні, грі в м’яча та в інших розвагах, — так ось, хоч ви, може, й не зрівняєтеся з ним у соколиних ловах, вам не треба дуже великих зусиль, щоб обкрутити короля круг пальця, коли знов проникнете в його оточення, як вам уже було пощастило, і викинути Люїна з його розкішного, оздобленого діамантами сідла. І тому, як тільки до Парижа дійшла звістка про переворот у Стамбулі, Люїн легко вирахував: коли ви і з цієї халепи викрутитесь живий і цілий, то, ймовірно, спробуєте повернутись до Франції, і негайно подбав про те, щоб усунути вас зі сцени. Тому ми й сидимо тепер удвох у château d’If. Але скажіть, чого нам тут бракує? Оселя пристойна, вино непогане і тюремниці чарівні.
— Оцього ж то я й не збагну, — сказав Петр. — Ви з багатої родини, і, певне, саме ваша рідня дбає, щоб ви у в’язниці не знали нестатків.
— Певне, що дбає, і хай собі дбає, — відказав шевальє. — Однаково це вийде дешевше, ніж якби я був на волі, бо я, пане де Кюкан, зовсім не взірець ощадності.
— Але хто ж дбає про мене? — спитав Петр. — Коли мене заарештували, я не мав нічого, крім череса з жменькою цехінів, та й той лишили мені. Поясніть, будь ласка, хто мене тут утримує так розкішно, і я вже перестану докучати вам наївними запитаннями.
— Бувши вами, я брав би, що дають, і ні про що не питав, — сказав шевальє. — Ви маєте тільки жменьку цехінів і більше нічогісінько? Ох, пане де Кюкан, при таких талантах, якими вас наділило небо, ходити по світу з голим задом, — це треба вміти, і перед таким незвичайним умінням я скидаю капелюха. Та, якщо не помиляюсь, я завдав вам образи, яку можна змити тільки кров’ю.
— Гаразд, биймося, — погодився Петр. — Тільки не раніш, ніж ви відповісте на моє запитання: хто мене тут утримує?
— Хіба я знаю, — сказав шевальє де ла Прері. — Ті чудові якості, що про них я згадав, здобули вам могутніх ворогів — наприклад, папу, королеву-матір, герцога Люїна або принца Мустафу, що вже напевне став султаном. Але дали й друзів — наприклад, короля Франції.
— Що віддав наказ посадити мене, — докинув Петр.
— Скажіть точніше: підписав, — поправив його шевальє. — Бо Люїн, скільки мені відомо, зваблює його не тільки до здорового полювання на свіжому повітрі, а й до пияцтва. Король підписав наказ або сп’яну, або зі злості на вас, бо ви його покинули, але він вас любить і вдячний вам за те, що ви для нього зробили, тож не хоче, щоб ви гнили десь у підземеллі. Ви розумієте все значення моїх слів? Кажуть, точність — це ввічливість королів; можна додати, що вдячність — це найкоштовніша, бо найрідкісніша окраса королів. Уклоняюсь вам у пояс, мосьє де Кюкан: мене підтримує над водою моя скромна родина, а вас сам вінценосний владар найславнішої і найпишнішої країни світу — Франції. Але, якщо не помиляюсь, ви викликали мене на двобій.