— Ідіть ви к бісу з такою мудрістю, — сказав шевальє.
— Таку образу можна змити тільки кров’ю! — вигукнув Петр.
І вони знову ухопилися за тренувальні рапіри, а що обидва давно переступили ту межу, за якою в’язниця, хай найрозкішніша, починає тиснути на нерви, то досада, безнадія і нудьга подвоїли їхні сили, і вони бились так довго й завзято, як іще ніколи.
Наприкінці того року Маделона прибігла з дивною новиною про бій на якійсь Montagne Noire — Чорній горі: тамтешні жителі-християни нібито повстали проти турків, одначе були розбиті.
— Це нас не обходить, — сказав Петр, бо не знав, що звістка теж спотворена: згаданий бій відбувся не на Чорній горі над Адріатичним морем, а на Білій горі під Прагою і не між християнами-чорногорцями та турками, а між військом чеських протестантів та армією католицького цісаря Фердинанда.
А поза тим, здавалось, у світі не сталося нічого.
Та наступного року до château d’If проникла звістка, яка викликала спалах безмірної радості в шевальє де ла Прері: хоч він був людина світська душею й тілом і — на відміну від Петра — пильно додержував правил двірського етикету, проте вмів щиро тішитися з прикрощів та недоладностей, які часто трапляються при точному виконанні тих правил. Сталося так, що іспанський король Філіпп Третій, у сорок років уже вкрай підупалий на здоров’ї, з обома паралізованими ногами, згорів живцем, коли на ньому зайнявся одяг від розпаленого каміна, перед яким він сидів. З’юрмившись довкола, придворні безпорадно дивились, як король горить, і дали йому загинути, бо серед них випадково не було того вельможі, котрий за правилами етикету єдиний мав право підвести короля з крісла.
— Це чудова й повчальна історія, — сказав шевальє, коли перший напад, сміху минув. — Вона утверджує нас у побожно-радісному переконанні, що істоти, котрі над нами владарюють, тобто імператори й королі, — це щось вище, ніж люди, бо вони включені в систему, так само далеку й незрозумілу для звичайних людей і так само певну й незмінну, як система руху небесних тіл.
— Дев’ять чи десять років тому, — озвався Петр, — я за незгоду в справах етикету вбив на дуелі дворянина, що мав такі погляди, як ви, але відтоді я постарішав і порозумнішав настільки, що не ворухнув би й пальцем через питання, є в королев ноги чи нема — а про це тоді йшлося, — або чи слушно, чи неслушно дати згоріти без допомоги коронованому каліці. Я бачу в цьому тільки один з незліченних виявів тупості, якою відзначаються всі діяння людей — на відміну від мудрої закономірності та передбачливості, властивої явищам природи.
— Не кажіть мені за природу, природа теж тупа, — заперечив шевальє. — Вона різноманітна, згоден, але в цій різноманітності повторюється, а це тупість. Таке мені спадає на думку щоразу, як я бачу наших тюремниць. Гарні, принадні, але як могла та наша природа допустити, щоб вони всі були однакові на зріст, однаково біляві, однаково дурні! Коли обнімаєш одну, то здається, наче обнімаєш п’ятьох відразу, а це й для дужого чоловіка забагато, або що обнімаєш ману, віддзеркалення, а цього й для не вельми дужого чоловіка замало. Ви помітили, що вони, коли ходять, ставлять ноги по одній лінії, ніби ступають по натягненій шворці?
— Я не сліпий, — відказав Петр.
— Я спершу дивився на їхню ходу з цілком законним замилуванням, бо вона справді граційна й зваблива; якби ж тільки вони не ходили всі однаково! Якби хоч одна з них трохи повертала ступні носками назовні, а п’ятами всередину! Ох, як я тішуся, що знов котрийсь із їхніх чоловіків приїде додому!
Петр відказав понуро:
— Так ніколи ж усі п’ятеро відразу не приїдуть.
— То краще випиймо й пом’янімо згорілого короля, — сказав шевальє. — Він був добрий король. Шалену діяльність свого батька, Філіппа Другого, він щасливо врівноважив тим, що не робив нічого. Йому не щастило, і через те він ніколи не мав нагоди оголосити своєю заслугою примху сприятливого випадку, отож був чесний, правдивий і не страждав від манії величності. З Францією, королевою всіх країн, він живу мирі, і за це хай йому проститься тисяча років мук у чистилищі. Маделоно, налий нам вина. Або принеси зразу повний кошик — повний кошик, кажу, а не одну пляшку, щоб за тобою прибігла Анрієтта з другою, а тоді Сюзанна з третьою, а тоді ще Люсьєна й Сімона з четвертою та п’ятою. То буде така нудота, що й пити перехочеться.
На одностайну думку мудреців, час — функція руху. А це означає — коли взагалі воно може щось означати, — що якби не було руху, то не було б і часу, або, кажучи вільніше й сміливіше, рух і час — те саме. Ця велика істина може привести нас до висновку, що для людини, яка рухалась би проти плину часу, часу б не існувало: вона б анулювала його своїм рухом. А що так не буває і що ніхто досі не уникнув часу, то це, безперечно, наслідок того, що ніхто ще не зумів рухатись у такому напрямі. Одначе незаперечно, що на людину, яка або взагалі не може рухатись, або дуже обмежена в своїх рухах, плин часу діє як найтяжче, стає для неї нестерпним тягарем. Ми бачили, як два наші в’язні, Петр Кукань з Куканя й шевальє де ла Прері, хоч обидва були добре виховані та освічені, пробувши нескінченні чотири роки в château d’If, знаходили дедалі менше приємності в товаристві один одного; на четвертий рік, за календарем тисяча шістсот двадцять перший, вони вже почали потихеньку ненавидіти один одного й усамітнювались у своїх апартаментах що далі, то на довший час.