— Тоді це він, напевне він, — зрадів папа. — Слухайте, пане-брате, як повернетесь додому, зразу пришліть до мене того Кукана, мені неодмінно треба з ним поговорити.
— Для мене буде втіхою й честю задовольнити бажання вашої святості, — чемно запевнив герцог, одначе подумав, яка це фатальна й дивна річ, що й нині, достоту як колись у давнину римські цезарі, кожен папа, просидівши на престолі кілька років, неминуче зсувається з глузду.
Top-secret
Папі справді було цікаво, і коли Петр Кукань з Куканя нарешті став перед його престолом, він не розчарувався, а навіть подумав, який тупий і немузикальний тип той герцог Тосканський — з нього ж тільки насилу-насилу пощастило витягти вбоге й вульгарне спостереження, що цей чоловік — парадний хлопцюга. Бо Петр Кукань у зрілому віці, якого саме досяг, справді був хлопцюга ще й дуже парадний — з обличчям уже не ангела-воїна, яким відзначався в юності, але вояка, загартованого життєвими бурями й непохитно готового померти не в постелі, а в сідлі. Йому було рівно тридцять п’ять років, хоч сам він визначав собі тридцять два, бо, як ми вже казали, відмовлявся рахувати три роки, прожиті не на землі, а під землею, але на вигляд він мав тридцять: пережиті страждання, труднощі й небезпеки додають людині віку, та якщо вони досить цікаві, то й зменшують; а пригоди Петра Куканя здаються нам такими цікавими, що ми пишемо про них уже третю книжку.
Він стояв перед папиним престолом випростаний, високий, гарний, у бездоганній вояцькій поставі, але обличчя його було поважне, без тої божественної усмішки, про яку говорив «сердега Камілло», ба навіть без ніякого виразу, крім хіба виразу холодної замкненості.
— Я до послуг вашої святості, — сказав він.
Невідповідність між цими словами і його незворушним обличчям розгнівала папу, і той визвірився:
— Ще б пак не до послуг, коли моїй святості заманулось викликати вас перед свій престол для суворо таємної аудієнції. До послуг, до послуг! Дуже люб’язно, але щось не видно, щоб ви дуже квапилися до тих послуг, дуже нетерпеливились. Що ви робили тих сім років, поки я вас шукав, у якому пеклі ховалися?
— Я не насмію, — відповів Петр, — утомлювати вашу світлість переліком своїх нікчемних вчинків, що заповнили ті сім років, коли ваша святість, як я вперше чую, зволили шукати мене. Як приклад і доказ нікчемності мого життя в цю останню пору наведу хоч би те, що я деякий час був сіу.
— А що це таке — сіу?
— Плем’я північноамериканських індіанців, — пояснив Петр.
— А чого ви не брались до діла?
— Чи смію спитати вашу святість, до якого?
— До війни, до європейської війни! — сказав папа. — Чого ви, що свого часу зуміли вхопити в свої руки всю потугу османської імперії, в цій війні не стали кимось таким, як ваш земляк Альбрехт фон Вальдштейн: він же до війни був ніщо, а у війну став он яким паном! Чи міг я здогадатися, що ви закисли в якійсь ідіотській палацовій варті герцога Тосканського? Що з вами? Ви нездорові?
— Здоровий, — відказав Петр. — Але мене спіткало щось гірше, ніж хвороба: я втратив мету й сенс життя.
— А чому, дозвольте спитати? Які були той сенс і мета, що ви їх зволили втратити?
— Відвернути цю війну, на яку, за словами вашої святості, я мав піти й зробити на ній кар’єру. Те, що я зробив у Туреччині, було однією з моїх спроб. Але доля поглумилася з мене, і я не тільки не відвернув війни, а навіть не довідався про те, що вона почалася.
— Бо сиділи в замку Іф.
— Так, бо сидів у замку Іф. А коли опинився на волі, все було в повному розпалі. І я, ваша святосте, не хотів братись до того діла, бо обидві супротивні сторони мені однаково огидні: і католицька, й протестантська. Я дійшов висновку, що нема ремесла ганебнішого за ремесло вояка. А що я більше ніяким ремеслом не володію, то, повернувшись недавно на свою другу батьківщину, до Італії, я й найнявся на таку скромну й непомітну службу, яку лишень міг знайти. Оце, ваша святосте, моя відповідь на ваші запитання й моя сповідь.
— Гаразд, прокажіть п’ять разів отченаш і п’ять разів «богородицю», і я відпускаю вам гріхи, — сказав папа. — Ваші слова, сказані у вічі проводиреві християн-католиків, що католицька сторона вам так само огидна, як і протестантська, справді гідні П’єтро да Кукана: говорити зухвало — привілей правдомовного шаленця. Але ваші міркування мають одну кардинальну хибу. В цій війні вже давно йдеться не про релігійні справи, а тільки про державні й політичні. Приклад: я, проводир усього католицтва, — ворог католиків-Габсбургів. Католицька Франція, точніше — кардинал Рішельє, веде переговори з протестантською Швецією. Мій попередник, що так вас уподобав, радів поразці протестантської Чехії, та якби він не вмер тоді зразу, ця радість швидко б розвіялась.