На шляху до Меммінгена
Як твердив папа в своєму top-sekret-ному повідомленні, герцог Альбрехт фон Вальдштейн, чи то Альбрехт з Вальдштейна, як його називали в Чехії, бажаючи бути поблизу Регенсбурга, де засідав великий з’їзд німецьких курфюрстів, оселився зі своїм двором у швабському місті Меммінгені. І до цього Меммінгена долиною бистроводої річки Іллеру, що, витікаючи з крижаного серця Альп, мчить стрімголов через Верхню Швабію, їхав на невеликому конику північно-африканської породи, за свою жвавість дуже популярної в ті неспокійні часи, Петр Кукань з Куканя — одних з трьох найкраще поінформованих людей у світі.
Ті краї на сторіччя раніше були ареною кривавих селянських повстань, але ця війна ще не зачепила їх, отож Вальдштейн, окрім усього іншого, оселився тут ще й тому, що, за його брутальним виразом, «там є що жерти». Невеличкі спадисті лани між скелями та кам’янистими пагорками були добре оброблені; села на видноколі, оселі гарно побілені, не спалені, низенькі огорожі та мури не повалені, містки й кладки не позривані, все як годиться і як би мало бути завжди. Крила вітряків на пагорках звільна обертались під гарячим вітром, на пасовиськах квітнули альпійські дзвіночки та скромна зіновать, біля потічків голубіли гірські незабудки, в розколинах скель стелився ломикамінь, що може зцілювати дев’ять хвороб, а десяту проганяти. Звідкись із бічної долини чувся дрімотний передзвін коров’ячих дзвіночків. Але Петр добре знав, що ця люба картина божого світу нетривка й оманлива: коли війна вкрила всю Центральну Європу, наче вошива кінська попона, то тут, у цих краях, на тій попоні була дірка, яка могла завтра затягтись або від корчів недужої частини світу пересунутись на інше місце. Тому він — на відміну від свого коня, що раптом сахнувся вбік, — не дуже здивувався, побачивши серед того ельдорадо за поворотом шляху трупи — один жіночий і два чоловічі.
Мертва молода селянка лежала в кущах у гротескно-безглуздій позі лінивої дами, що розляглась у шезлонгу: руки ледь розкинуті, ніби зіперті на обтягнені бильця, а обличчя з моторошним кокетством схилене до правого плеча. Обидва мертві чоловіки у військових мундирах, що їх здібний до комерції Вальдштейн шив для своєї армії у своєму фрідландському маєтку в Чехії з витканого там-таки сукна, і в грубих піхотинських черевиках, шитих там-таки, очевидно належали до пекельного кодла мародерів, що хоч і втекли з регулярної армії, але й далі — разом з грабіжниками-професіоналами, ожебраченими селянами, маркітантками та повіями — роїлись поблизу військ, як хмара ґедзів над чередою. Одному з мерців, видно, всадили лезо між лопатки саме в ту мить, коли він тесаком розпорював жінці оголений живіт; другому, що в останню хвилину життя стояв трохи віддалік, наполовину зітнули голову ударом ззаду. Шабля його зосталась у піхвах, а руки й після смерті були закладені за спину. На дубі сойка чистила дзьобом пір’я. Чорна коза, тягнучи за собою товсту мотузку, обв’язану їй круг шиї, паслась недалеко і час від часу звертала косі очі до своєї нерухомої хазяйки, що весь час усміхалась, вищиривши закривавлені молоді зуби: губи в неї були відрізані. Все це нагадувало котрусь із поширених тоді гравюр, що зображували рої всякої пекельної нечисті: попереду мерзенні демони з цапиними рогами та свинячими рилами, довкола них літають сови й кажани, далі ожилі мертвяки з репнутими черевами, відьми, чортенята, черви, змії, жаби, скорпіони, стоноги в якомусь огидному безглуздому танку, а позаду — чистенький краєвид з хатками, грайливими потічками та корівками на луці.
Як же воно сталось? Відповідь неважко було знайти: обидва харцизяки, що зґвалтували й замордували молоду пастушку, ненадовго пережили свій мерзенний, але в ті часи звичайний вчинок. Невідомий месник, напевно дворянин, що, як і Петр, простував у Меммінген до головного штабу генералісимуса Вальдштейна, на місці скарав обох душогубів. Кров на трупах ще не засохла, отже, месник недалеко. Добре було б наздогнати його, бо вдвох їхати веселіше; і Петр пустив коня прудким клусом.
Та, проїхавши милю чи півтори, замість невідомого месника, якого хотів наздогнати, він угледів ще одного мародера, достоту схожого на тих двох, що тепер лежали нерухомо біля своєї жертви. Вигляд у нього був так само здичавілий, він мав на собі такий самий мундир та черевики і, так само як і вони, був неживий — забитий ззаду ударом леза в серце. Як і їх, смерть спіткала його несподівано, бо він ще й мертвий курив, тобто стискав у зубах череп’яну люлечку.