Отак тінь невідомого месника, вигаданого Петром, розтанула. Видно, тут була банда дезертирів, які десь щось гуртом украли, а втікаючи, вбивали один одного. Той злочин, який вони мимохідь учинили над молодою пастушкою, не мав нічого спільного з їхньою головною метою: втекти з багатою здобиччю. Мертвий курець біля дороги був одним з них, а ті, котрі пережили своє пекельне шаленство, ще йшли десь попереду — несли здобич. Скільки їх — троє, чи четверо, чи й більше, — Петр не міг знати; він тільки знав, що його обов’язок покарати душогубів, бо інакше його життя, що набуло нового сенсу, знов той сенс утратить. І він швидко рушив далі.
Майже зразу виявилося, що вбивць, які лишилися живі, не троє, як він гадав, і не четверо чи більше, а всього двоє, і вони не поспішали вперед, а затримались на місці — билися між собою, намагаючись довершити своє злочинне діло: замордувати один одного. Петр іще здалеку почув їхні хрипкі голоси й брязкіт зброї.
Він сплигнув з коня і обережно, щоб не сполохати їх, вів його на поводі узліссям, поки незабаром побачив обох, червоних з натуги й запалу: вони махали шаблями, наче дрючками, безглуздо виморюючи себе мавпячими стрибками та ревом, злі й почварні, дикі й безтямні.
— Ось тобі, ось тобі! — горлали вони, сопучи й хекаючи. — Я тобі покажу, свинюко! — Здайся, здохляко! — Аякже, аякже! — отак вони лаяли й паплюжили один одного, не вміючи дати вираз своїй ненависті ні вправними ударами шабель, ані витончено-їдкими образами, і Петр, спостерігаючи їхнє незугарне фехтування, мимоволі з прикрістю згадав одного благородного італійського герцога, що в своїй задумливій мізантропії порівнював людину не з Аполлоном Бельведерським, не з Давидом різця Мікеланджело, не з Сократом, що перехиляє келих цикути, аби виконати закони свого краю, а саме з отакою злою, дурною мавпою. Отож ці двоє шимпанзе в солдатських мундирах були образом людини в її найглибшій деградації, а двобій їхній був не сутичкою двох хижаків, а бійкою двох упрілих скаженюк, що безглуздо вили від люті. Ще добре, що ця відворотна сцена не тривала довго: сопіння та хекання горлорізів раптом перервав зойк болю, що пролунав напрочуд дзвінко й по-людському; нижчий та кремезніший з бандитів упав навколішки з розтятим плечем і сперся на землю долонями. Другий, про чию комплекцію зараз не варто й згадувати, бо він теж за мить піде на той світ, добив його — це він того дня, мабуть, робив не вперше, — встромивши йому шаблю між лопатки; тоді якось дивно, по-конячому заіржав крізь, ніс і, вихопивши кривого ножа, зрізав з пояса в убитого гаман. У ту хвилину Петр виступив з кущів і послав падлюці кулю просто в лоб.
Гаман, що його бандит любовно притискав до серця, був повний золотих іспанських червінців, званих «пістолями»; у Німеччині в ті часи, коли срібні гроші знецінились на десяту частину, ті пістолі були улюбленою монетою панства. Петр запхав гаман у кишеню і, знічев’я міркуючи про те, що негідник, власне, уникнув кари — бо смерть спіткала його в хвилину найвищого блаженства, коли він вважав себе остаточним переможцем усіх своїх приятелів і єдиним володарем їхньої спільної здобичі, — сів на коня й поїхав далі.
Звісно, Петр не збирався привласнювати забрані в грабіжника гроші, а хотів при нагоді витратити їх на: добрі діла, коли треба буде комусь допомогти, — так ці гроші хоч трохи врівноважать страхіття, що сталися через них. Тому, в’їхавши до міста Кемптена, де хотів переночувати, він кинув одного золотого в капелюх жебракові, що благально здіймав до нього вкриті виразками руки.
Чаклунські штучки
Кемптен, чи Камбодунум стародавніх римлян, перлина поріччя Іллеру, лежав і досі лежить над річкою на рівнині, з заходу оточеній сніжно-білим вінцем гір. Місто складалося з двох суміжних, але розділених муром і незалежних частин. Західна, звана Старою, ця перлина Швабського союзу, була самостійним імперським містом, і нею правила міська рада; а східна, звана Новою — хоча вже налічувала мало не дев’ятсот років від свого заснування, — була столицею абатства-князівства й підлягала бенедиктинському монастиреві святого Гавла, настоятель якого, за традицією ненависний усім, мав титул імперського князя. Жителі Старого міста держались реформації, монастирське Нове місто було суворо католицьке. Старе й Нове міста ненавиділи й ревнували одне óдне; управа Старого робила все на злість управі Нового, і навпаки.