— А що ж я мав зробити? — спитав він, навіть не помітивши, що вжив майже тих самих слів, якими Лібуша відповіла на його докір, і, видобувши з кишені своїх іспанських рейтузів гаман з червінцями, віднятий у зарізяки, кинув його на стіл. — Зоставити в руках у мертвого вбивці? Чи, може, обминути його здалеку, коли він убивав свого останнього спільника, — хай, мовляв, іде своєю дорогою?
— Коли б я не знала, як ви повелись насправді, — відповіла вона, — і тільки чула ваші лицарські балачки, то була б певна, що ви вернули гаман справжньому власникові, бо на ньому он прегарно вишито його ім’я та адресу: «Йоганн Штер із Вайтнау». А те Вайтнау зовсім близько від Кемптенського шляху.
— Цей ваш Йоганн Штер напевне лежить на дні якоїсь яруги, і йому вже нічого не треба.
— Це правда, — погодилась Лібуша. — Але тоді, якби я звалась Петром Куканем з Куканя, то зразу подалась би до ратуші й віддала свій улов у руки бургомістра, війта чи бургграфа.
— Щоб бургомістр, війт чи бургграф поділили його між собою, — сказав Петр. — Аякже. Я маю свої принципи моральності й порядності й не відступаюсь від них, але я не дурень. Ні, Лібушо. Один пістоль із цього гамана я вже кинув жебракові, і з рештою зроблю так само.
Лібуша пригорнулась до нього.
— Віддай їх мені.
— Коли будете вбога й немічна, — сказав Петр.
— Це, сподіваюся, буде не так скоро, — відказала Лібуша. — Ох, Петре, такого вродливого й ставного чоловіка, як ви, я ще не стрічала. Добре, що ви не відважний, як мій ротмістр, а обачний і бережете себе, уникаєте небезпек, бо вашої гарної кучерявої голови було б шкода. Ви від природи кучерявий чи залізком волосся припалюєте? Далебі, Петре, ви схожий на святого Мартіна — того, що приїздить білим конем. Адже його малюють великим красенем.
Петр швидко відсунувся від неї, бо в його серці знову закипів гнів,
— Це я обачний? — вигукнув він. — Я розпещена лялька, що уникає небезпек? Я, що з сімнадцяти років, коли мене мали вкинути в темницю на голодну смерть, і до сьогодні ані дня не знав безпеки?
Лібуша сплеснула руками й вигукнула, ніби сміючися з хвальковитого хлопчика:
— Його мали вкинути в темницю на голодну смерть! Страшно подумати. Велике щастя, що тільки мали вкинути, але не вкинули. І відтоді ні дня не знав безпеки? Не кажіть так, Петре, а то я ще дужче боятимусь за вас. А як же це ви з усіх тих небезпек вийшли цілий, без жодної подряпини?
— Бо я не вайло й не фанфарон, не підставляю грудей там, де не треба, — відповів Петр. — Але що я цілий, без жодної подряпини, цього не можна сказати. Мені бракує одного пальця — хоча й найнезграбнішого з усіх, як твердять музиканти, — підмізинного, — та ще й на лівій руці, але що вдієш, його відбила куля, отож я вже не цілий і ніколи цілим не буду.
Лібуша глянула на його ліву руку, яку він підняв, розчепіривши пальці, і в неї аж очі стали круглі з подиву.
— Вам бракує підмізинного пальця?
Петр глянув на свою руку й закліпав очима, щоб розвіяти ману, та дарма: там, де вже добрих п’ятнадцять років між мізинцем і середнім пальцем зяяв проміжок, що з часом трохи стягся, тепер, ніби ніде нічого, стирчав його підмізинний палець, здоровий і цілий, такий достоту, як був колись: зі світлим пружком там, де Петр носив батьків алхімічний перстень. Він торкнув його великим пальцем — палець не зник; спробував хруснути ним — хруснуло.
— Не може бути! — промовив він — і зразу чари минулися, палець щез, від нього знов лишились тільки проміжок та білий зморщений шрам.
— Лібушо, це жарти негарні й небезпечні, — сказав Петр. — Коли ви знаєтесь на чаклунських штучках, лишіть їх при собі.
Вона ображено відказала: які ще чаклунські штучки? Пана з Куканя виморила дорога та літня спека, а тоді ще він хильнув вина, і йому щось приверзлося, а тепер, сам у всьому винний, він закидає порядній, безневинній людині заборонені фіґлі, чорнокнижництво. Оце то сюрприз! Вона, Лібуша, мала Петра за освічену й розумну людину, а він, бач, вірить у чаклунство й схвалює переслідування й спалювання відьом!
Петр зітхнув.
— Кілька днів тому, — промовив він повільно, з виразом терпеливості, як на обличчях кам’яних святих, — я познайомився з одним чоловіком із Пацова, що держав столярню на вулиці, якою водили відьом до катівні. І це видовище, колись рідкісне, останніми роками стало таке часте, просто щоденне. Від того він знавіснів: спалив свою хату, бо її, як і всіх будинків на тій вулиці, ніхто не хотів купити, взяв на плече сокиру й подався в світ мандрівним теслею. Він геть зубожів, голодує, але почуває себе щасливим, бо не мусить чути голосіння тих нещасливиць. Це війна, Лібушо, та сама, яка вам подобається, винна в тому, що фанатизм і забобони розбуялися так, як іще ніколи. І ваш закид, ніби я схвалюю переслідування відьом, такий недоладний, що я не хочу й виправдовуватись.