— Не хочете, а проте виправдовуєтесь, аж захрипли, — відказала Лібуша. — Ви, Петре, дуже добре вмієте говорити, але вміли б іще краще, якби пильнували свого язика й не наступали на нього раз у раз. Балакаєте про дурні забобони, а самі вірите в чаклунські штучки.
— Я вірю в те, що бачать мої очі, — відказав Петр. — А мої очі побачили на руці той палець, якого я вже п’ятнадцять років не маю, так, як уві сні ми бачимо те, чого нема насправді, і розмовляємо з людьми, що давно померли, або, наче мандрівники в пустелі, бачимо зблизька міста, до яких тисячі миль. Я не знаю, як ви це зробили, знаю тільки, що викликали в мене якусь хвилинну ілюзію, і певен: цього ви навчились не в єзуїтській школі для дівчат, тому я й ужив слова «чаклунські штучки».
— Хай там як, — сказала Лібуша, — а тепер я й поготів змушена лишити вас у себе як заставу до ранку, бо якби дозволила, щоб ви там у корчмі розляпали не тільки те, що я жінка, а й те, що знаюсь на чаклунстві, то був би сердешній беззахисній Лібуші амінь.
— Ну, то мені лишається тільки зробити отак, — сказав Петр, вийняв з піхов свою шпагу й поклав між двома постелями. — Так робилось у давні часи, — додав він. — Під охороною лицарського меча панна спала при боці в лицаря безпечніше, ніж у монастирській келії.
— Я не панна, а вдова, і це не меч, а шпага, — заперечила Лібуша. — Та дарма: ви мені симпатичний і виявляєте добру волю. Дограйте вже свою роль галантного кавалера до кінця: відверніться на хвильку, щоб я могла приготуватися до сну.
Петр слухняно відвернувся й не помітив, як Лібуша вкинула в його недопите вино маленьку кульку, що засичала й розтала.
— У-у-у, — прогула Лібуша, як ото гукають, граючись у хованки. На ній була сільська нічна сорочка з цупкого полотна, від шиї аж до кісточок. Босі ноги, видні з-під пелени, були маленькі, рожеві й здавались беззахисно-дитячими.
— Я смішна, правда? — спитала вона, підходячи до Петра.
— Це я смішний, що міг хоч на хвилину повірити, ніби ти хлопець, — відказав Петр і обняв її за стан.
Вона відгорнула комір сорочки й оголила праве плече — все в синцях від Петрового стиску.
— Диви, що ти мені зробив.
Петр був не в такому настрої, щоб придумувати дотепну відповідь, а тому сказав коротко й просто:
— Мені дуже жаль, Лібушо.
І почав легенько, ніжно цілувати кожен синець.
— Я знаю, що ти не такий тендітний і обачний паничик, як я тебе дражнила, — прошепотіла Лібуша. — Ти справжній чоловік.
— Так, і зараз це доведу, — Петр нахилився устами до її уст, але вона випручалась.
— Ще ні. Випиймо перед сном, — і підняла свій кухоль. — За довге перемир’я між нами.
Він квапливо вихилив своє вино. Лібуша шмигнула в постіль.
— Прийми зразу оту твою дурну шпагу, — мовила вона півголосом з пишної подушки, в якій тонула її голова.
Петр поквапився виконати те прохання.
— Тільки тепер, Лібушо, щоб ніяких чарів, — сказав він, підступаючи до ліжка. Та без чарів не обійшлося: тільки-но він доказав ці слова, ноги під ним підломились — а далі вже не було нічого.
Дама — в кішку
Кішок вважали тими тваринами, в яких найлегше можуть обертатись відьми.
Опритомнівши, Петр побачив, що лежить у в’язниці — і то не в звичайній цюпі, куди замикають бешкетників, а в кам’яній келії, низькій, холодній і вогкій, з єдиним віконцем аж під стелею, таким вузеньким, що й мала дитина лиш насилу простромила б у нього голову, ще й перегородженим залізною штабою. На підвіконні сиділа кішка, врізана чорним контуром у промінь місячного світла, що проникав у віконце, і вдивлялась у темницю зеленими вогниками очей. Петрові ноги були забиті в колодку, на руках він мав кайдани і напівсидів-напівлежав, зіпертий спиною об мур, на голій підлозі. Мокрі стіни темниці в білому світлі місяця здавалися драглистими. Коли Петр, ворухнувшись, забряжчав ланцюгом, кішка промовила Лібушиним голосом:
— Петре, ти вже не спиш?
— Та наче прочумався, — відповів він.
— Як почуваєш себе?
— Голова аж розколюється, — сказав Петр. — Де ти?
Бо він в очманінні не зрозумів, що то говорить кішка. Замість відповіді вона сплигнула з віконця, лапки м’яко стукнулись об підлогу, а тоді раптом — Петр не встиг і помітити, коли сталась переміна — перед ним опинилась Лібуша, одягнена в той самий чоловічий мундир, у якому він побачив її вперше.