— І чом я, ледача гуска, не вчилась у школі краще! — зітхнула Лібуша. — Чого не слухала пані вчительки як слід! Такою нікчемною, недбалою ученицею була!
— Про яку це школу ти балакаєш?
— Та про відьомську ж, у Відні, — пояснила Лібуша. — Мене туди послав був мій ротмістр — навчитись варити таке зілля, щоб його зробило незранимим. То добра школа, я могла б там набратись усього, що треба, оцю твою колодку могла б зараз розбити надвоє і двері відімкнути без ключа, але я не вмію, бо байдикувала, більше ходила поза школу, ніж у клас, а в голові весь час мала всякі дурниці, тільки не науку. Скільки я нахапалася двійок, скільки зауважень у класному журналі, скільки разів мені директор вичитував, скільки я в кутку вистояла, скільки в карцері висиділа! Ну й навчилася тільки сяк-так ману напускати, та викликати цапа, та перекидатися кішкою, та інших дурниць, що кожна першокласниця вміє. Мій ротмістр мене й лупцював за кепські успіхи в школі, але хіба він умів такі ляпанці давати, як ти мені вчора дав! Він нічого не вмів робити так розкішно, як зумів би ти, я це кожною кісточкою чую. А врешті я ще й того зілля не зварила йому так, як слід, і його вбило, а я тоді й зовсім покинула школу. Та не бійся, Петре, я не дам тобі мучитись на колесі. Як навіть усе підведе, я вже якось прорвуся до колеса й простромлю тобі серце.
— Дякую, я не хочу, — відмовився Петр.
— А чого? — здивувалася Лібуша. — Це ж для тебе щастя буде! Ти знаєш, яка то мука, коли колесують?
— Знаю дуже добре, — відповів Петр. — Але я не дозволю, щоб ти ризикувала заради мене.
Лібуша тільки пирхнула, позіхнула, блиснувши білими іклами, гострими, як голки, і почала вилизувати собі груди. Бо вона — Петр знову не помітив, коли — знов обернулась у кішку.
— Нема чого пирхати та позіхати з нудьги над моїми джентльменськими словами, — сказав Петр. — Я не дозволю, щоб повторилося те, що вже раз сталося колись давно. Мене тоді теж мали стратити, як тепер, та врятувала одна красуня, заплативши таку страшну ціну, що мені й досі стискається серце, як згадаю.
— А яку ж це? — спитала Лібуша, знов перекинувшись жінкою.
— Її колесували, — відповів Петр.
— Тебе дратують мої мізерні чари, — сказала Лібуша, — а мене — ота твоя вперта порядність. Вельми шляхетно, що ти жалієш якусь там красуню за те, що для неї вже позаду, а для тебе — ще попереду. Але навіщо я, дурна, клопочуся тобою? Чого я про тебе думаю? Чого я сиділа у віконці й чекала, поки ти прокинешся, щоб тебе розрадити, сказати тобі, що ти не самотній? Що мені до тебе? Хто дбав про мене, коли мені було зле? І собака не гавкнула. Поки я не знала, що ти є на світі, то була спокійна, задоволена й думала тільки про себе та про свій рахунок у празькому банку. Казала ж мені матуся, як була я маленька, що жоден чоловік не варт того, щоб заради нього дві соломинки навхрест перекласти. А хіба ти не звичайнісінький чоловік? Звичайнісінький. Тільки нащо ти такий довгоногий, та дужий, та гарний із себе! Нащо ти мене ляснув по заду так розкішно, що я й досі це відчуваю! Чого мені не пощастило тебе обікрасти, як годиться маркітантці й відьмі, що нею ти гордуєш, і втекти світ за очі, щоб ніколи вже з тобою не стрітись?
— Не знаю, — відповів Петр, — але ти помиляєшся, коли думаєш, ніби я тобою гордую. Те, що ти мене провідала у в’язниці, хоча й не зовсім звичайним способом, — людяний вчинок, і він майже примирює мене з людським родом, хоч людина — така страшна істота, що й птах альбатрос утікає від неї переляканий, тільки-но її побачить, і ти близька й мила моєму серцю, як рідна сестра.
— Тільки як сестра? — спитала Лібуша. — Хай мене чорти візьмуть, Петре, коли я про тебе думаю як про брата.
— Таж і я вчора ввечері, поки не заснув від твого зілля і коли був, за твоїм вояцьким висловом, marschbereit, мав до тебе аж ніяк не братерські почуття. Але зараз мої ноги в колодці, й любовні втіхи мені не в голові. З цього випливає, що плотська любов — це кінець кінцем тільки бутафорія, тільки додаток до багато важливіших життєвих справ.
— Може, це в чоловіків так, — сказала Лібуша. — У нас, жінок, воно зовсім інакше.
Вона трохи поплакала, а потім поцілувала Петра в уста — так несміливо, наче робила це вперше в житті. В ту мить за дверима почулась важка хода, і Лібуша, знов перекинувшись кішкою, вискочила у віконце, лишивши на Петровому обличчі сліди своїх сліз.