— По-чи-най-те стра-ту!.. По-чи-най-те стра-ту!.. По-чи-най-те стра-ту!..
Отак завдяки мові, якою ми різнимося від безсловесних тварин, поведінка натовпу, досі схожа на шал нерозумних стихій, стала безумовно людською.
А потім сталося те, що ми не можемо назвати інакше, як Другою Великою Миттю Великої Страти. Перша Велика Мить нагадувала те, що буває на святковій виставі в театрі, коли до своєї ложі входить вінценосний владар з дружиною; а Друга Велика Мить дорівнювалась підняттю завіси. Це сталось, коли розчинилася брама ратуші й із темного підворіття виїхала двоколка, запряжена мулом, якого вели за вуздечку два катових помічники в чорних каптурах. На двоколці сидів роздягнений до пояса й прив’язаний до лавки стратенець, а з обох боків їхали верхи рейтари.
Як у театрі, коли піднімають завісу, публіка стихає, так і на майдані, побачивши того, чия взірцева смерть мала їх розважити, глядачі змовкли й тільки наставляли вуха, щоб не проґавити жодного зітхання, жодного стогону, жодного вияву смертельного страху, жодного жалісного благання змилуватись. Але стратенець здавався спокійним; до того ж він і тепер був такий вродливий і мужній, що не знайшлося жодної дівчини чи жінки, навіть уже старої, щоб у неї серце не забилося сильніше, і напевне було серед них чимало таких, котрі подумали: «Шкода, страшенно шкода нівечити тіло, гідне різця Праксітеля! Яке це нещастя, що зараз переламають оті стрункі, м’язисті руки й ноги і вплетуть межи спиці дурного колеса. Шкода, дуже шкода, що такий good-looking чоловік — негідник!»
Бо він таки був негідник — про це свідчили тонкі, але виразно видні на спині бліді пруги від нагая: правосуддя вже колись накладало на нього руку. А тепер мало накласти її остаточно.
Спочатку аж посинілий, він розглядався довкола широко розставленими темними очима, ніби когось шукав у розбурханому натовпі, і, видно, незабаром справді побачив того, кого хотів, бо ледь усміхнувся; при бажанні можна було навіть твердити, що на його бліді щоки вернулося трохи рум’янцю.
Процесію не супроводив священик чи носій хреста, бо стратенець нібито гостро, навіть брутально відмовився від будь-якої духовної розради. Та чи зі священиком, чи без, чи з хрестом, чи без хреста, а страта — діло поважне, і хоч глядачі сунули на майдан дуже веселі, ще й під музику, проте не було сумніву, що сама екзекуція відбудеться без будь-яких жартів, фіґлярства чи вибриків, одне слово — солідно. Це було таке самоочевидне діло, що раптове, зовсім неждане відхилення від цієї самоочевидності приголомшило всіх. А сталось ось що: коли двоколка зі стратенцем у супроводі охорони пробиралась крізь натовп, що неохоче розступався, якийсь тендітний, гарний, білявий молодик, що досі сидів на даху шинку «Під ратушею», над головами в оркестрантів, які, вгамовані суворим паном бургомістром, тепер повідкладали інструменти й кухоль за кухлем цмулили пиво (цілком можливо, що саме цього безвусого шибеника стратенець щойно шукав очима і так утішився, побачивши його), раптом сплигнув з даху на веранду, широко розставив ноги перед сторопілими музиками й звернувся до них недоречно веселим тоном:
— Чом ви не вшкварите чогось, панове, а сидите тут, наче вам хто руки позв’язував і роти позашивав? Los, los, нуте, бо ми тут усі скиснемо з нудьги, запозіхаємось до смерті, поки отого добродія піднімуть на колесо, los, los, не баріться! Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум! Не соромтеся, вріжте як слід, майстри дудок та струн, хай ми щось почуємо і хай панам катам робота легше йде! Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум!
Що мали відповісти музиканти на такі непристойні й безглузді слова? Покликати шинкаря й зажадати, щоб він витурив цього зухвалого бешкетника? Чи, може, ще в’їдливо додати, що на стратах музика не грає, бо то гріх; і ти, хоча ще молодий і дурний, мав би це знати. «Правда, ми заграли кілька пісеньок, так то ж тільки спочатку, поки нічого не діялось, і ми покинули б грати й самі, без наказу пана бургомістра, тільки-но задзвонили в дзвін, бо знаємо, що гоже й що негоже. Але грати тепер, коли візок із стратенцем уже їде? Жартуєш, шибенику! Покинь ці жарти. Яке тут трум-бум-бум!»