Та легко сказати — вивільнитися з пут. Катові поплічники, що зв’язали йому руки, а потім припнули його до лавки на візку, були хоч і молоді, та спритні і в своєму ремеслі вправні, тому, якби Петр Кукань з Куканя не був Петром Куканем з Куканя, він би не вивільнився до самого страшного суду. Колись давно, тринадцять років перед тим, у Бастілії, він одним ривком розірвав ремінь, що ним були зв’язані його зап’ястки, то чом би й цього разу не зробити так? За ті роки сили в нього коли й не прибуло, то напевне не поменшало. Та дзуськи: тоді ремінь був французький, тобто по-французькому витончений, а теперішнє путо — по-німецькому капітальне, і його не перервав би й бугай. І те, що Петрові ціною нелюдського зусилля все ж пощастило його перервати, можна вважати дивом — або припустити, що й він у ті хвилини був трохи вражений шаленством святого Вітта, яке спонукало знавіснілих танцюристів до фантастичної витривалості. Одне принаймні певне: коли він рвав своє по-німецькому капітальне путо, в нього між повіками блиснула смужечка білка. А коли ремінь луснув, Петр заплющив очі й хвильку сидів нерухомо, весь тремтячи, мокрий від поту, а на зап’ястках у нього виступила кров.
У ті хвилини Лібуша вже не танцювала, а тільки втомлено спиралась на шибеницю та обводила поглядом майдан, чи все там гаразд, і лиш коли їй здавалося, що десь танцюють в’яло, без належного запалу, вона ляскала нагаєм, і знов озивався її молодий, звабливий голос, вигукуючи слова, в яких фахівець міг би розпізнати спотворені імена з кабали, і в танцюристів уступало нове життя, і ослаблі ноги знов починали дриґатись, а голови колихатися. Вона могла бути вдоволена своїм ділом, бо все точилось так, що любо глянути; та як угледіла, що Петр борсається, що він звільнив руки, а тоді ще й розв’язує мотузи, які прикували його до лавки, то жахнулась і закричала:
— Не треба, Петре, не треба!
Але Петр у своїй необізнаності з темними, непевними речами не зважив на цю пересторогу й далі робив те, що почав, — робив, як йому хибно здавалось, успішно. Вивільнивши з пут свої довгі ноги, він випростався на весь немалий зріст, ставши подібним до свого земляка, магістра Яна Гуса, як його зобразив скульптор у тій статуї, де Гус, мов маяк, височить над пекельними почварами. То була сцена проста, прекрасна, героїчна й по-своєму радісна, бо слід радіти з того, що комусь пощастило зберегти ясну голову й людську гідність серед загальної пошесті тіпання, але в ту мить украй недоречна. Ба, тільки-но побачивши, що стратенець підводиться, кат — він, як ми знаємо, почав танцювати одним з перших — прокинувся з трансу й загорлав хрипким голосом з-під червоного каптура:
— Heda!
Це німецьке слово не означає нічого — або майже нічого; це вигук, так само позбавлений значення, як наше «гей» чи «агов». Але що означало Лібушине «айє», «гун», «ва», «ге», «ар»? Теж нічого. Думка деяких дослідників, ніби «айє» — це скалічений вакхічний вигук «евое!», досить переконлива, але ж «евое» теж нічого не означає. А проте ці вигуки спромоглися викликати на майдані перед рагушею цілу веремію. Тож і не дивно, що катів вигук розбудив обох його поплічників, які гопцювали біля двоколки. Отямившись та побачивши, що стратенець звільнився з пут, вони кинулись до нього. Один підбив Петрові затерплі ноги й повалив його на лаву, а другий ззаду обхопив рукою за шию і здушив йому горлянку. Петр відбивався, скільки сили, та вже поспів на поміч сам кат, сплигнувши з ешафота, а за ним рейтари, що теж прочумались, і засудженого потягли по приступках нагору: несподівано настала Третя Велика Мить, мить самої страти.
А божевільний танець припинився ще швидше, ніж почався: одна хвилина — і стих ляскіт підошов, хекання й сопіння, і вже вишумував з очманілих голів шал — неначе вітер здмухнув хмарку, що застувала ясне сонце. Радники на балконі ратуші перестали гоцати, і на обличчя бургомістра Реріха, хвилину тому жалюгідно отупіле, повернувся вираз тяжкої турботи. Повернулися суворість та гідність і на вид князя-абата Маліфлууса, і ті, хто сидів на карнизах, перестали дриґати ногами, і вгамувались діти на руках у матерів, а як подекуди ще хто сіпався, то вистачило стусана-двох, щоб і він отямився. І всі вдавали, ніби нічого не сталося й ніби ніхто і на волосинку не пам’ятав, що з ним робилося досі. Цілком можливо, що й справді ніхто не знав, де поділась ціла година часу, — так, як хворий на падучку, опритомнівши, не пам’ятає, в яких корчах бився, Пилюка, збита танцюристами, вляглася, знов узялись до кухлів оркестранти, а білявий бешкетник, який щойно витворяв на ешафоті всяку чортівню, зник, ніби його й не було. В тиші, що настала, чути було тільки, як бореться Петр із катами та рейтарами. Та врешті його повалили й прив’язали за руки й за ноги до вбитих у поміст залізних гаків.