Потім кат дбайливо підклав йому під суглоби дубові оцупки, щоб трохи підняти над помостом руки й ноги, а потім — о, потім настала, власне, сама Третя Велика Мить: катові поплічники в чорних каптурах зняли колесо з палі й передали в катові вправні, м’язисті руки. Кат його вхопив і, широко розставивши ноги, почав помалу піднімати вгору, щоб для почину опустити на ліву Петрову гомілку. Почав, кажемо, але не підняв, бо в ту мить, воістину останню, з північного кінця майдану долинув частий цокіт підків, і над головами занімілої юрби пролунав голос чоловіка, звиклого наказувати й завжди певного, що його наказ буде виконано, голос високого чином офіцера й вельможного пана:
— Гальт!
Власне, те слово прозвучало не як «гальт», а як «альт»; отже, офіцер був не німець, бо не вмів вимовляти «г». Він примчав на вмиленому арабському румаку, в розкішному, хоч і запилюженому вбранні, а скручена дудочкою грамота з червоною печаткою в його правій руці здавалась такою поважною, що кат, який попри своє грізне ремесло був людина вкрай принижена й запобіглива, ступив крок назад і помалу, обережно опустив колесо до ноги. Петр лежав, зціпивши зуби й заплющивши очі, всю свою силу зосередивши на тому, щоб не крикнути й не застогнати від першого удару, якого чекав з моторошною цікавістю, та тепер він підняв голову і, на свій безмірний подив, упізнав у елегантному вершнику, що поспів йому на поміч, свого давнього приятеля шевальє де ла Прері.
Вигоріле нутро Альбрехта з Вальдштейна
В Меммінгені, тимчасовій літній резиденції герцога Альбрехта з Вальдштейна, чи, як називали його німці, фон Вальдштейна, генералісимуса цісарської армії, все відбувалось так, як завжди і всюди, куди приїздив на довший час цей могутній і безмірно вибагливий чоловік: він у своїх мандрах не задовольнявся тим, що вибере для себе той чи той дім, або заїзд, або кілька заїздів, а підбивав під себе все місто. Так і того разу аж за два місяці, ще коли він жив у Карлових Варах і лікував свою подагру, до Меммінгена приїхали квартир’єри й конфіскували для герцога та його безпосереднього оточення палац банкірської родини Фуггерів і два сусідні будинки, що належали вдові багатого доктора права; для інших, скромніших членів почту звільнили найліпші городянські оселі, а їхні мешканці переселились куди змогли: в підвали, в стодоли, до родичів.
Нашвидку скликана міська рада ухвалила такі найневідкладніші заходи: почистити й полагодити всі комини, прибрати з вулиць, а насамперед з ринку гній, каміння тощо, прокопати рівчаки та стоки, позамикати або повбивати всіх собак, щоб не дратували герцога гавкотом; кожному городянинові звелено під час перебування герцога в місті поводитися чемно й порядно і утримуватися від пияцтва, яке призводить до бешкетів. Вулиці поблизу палацу Фуггерів вистелити соломою, щоб гуркіт возів не порушував тиші, любої герцогові над усе. З тої ж причини заборонити всякі дзвони, барабани, публічні оголошення й музику. Нічним сторожам заказали співати й сурмити, дітям — бешкетувати й галасувати.
Альбрехт фон Вальдштейн виїхав з Карлових Вар на початку жаркого літа тисяча шістсот тридцятого року, точніше — дев’ятого травня, за десять днів до початку імперського з’їзду. Обминувши здалеку Регенсбург, він поїхав до Нюрнберга, де трохи погарикався з магістратом, бо місто заборгувало йому двадцять тисяч дукатів контрибуції, а звідти через Ульм, де йому піднесли срібний столовий сервіз, багато вина, риби, волів, овець і телят, подався до Меммінгена. Почет його був такий пишний, аж дух забивало. На чолі їхали сурмачі з позолоченими сурмами та з прапорами, гаптованими сріблом; за ними триста чоловік особистої варти в червоних із золотом мундирах, у залізних кулаках списи з посрібленими клюгами; далі — тридцять позолочених карет шестериком, обтягнених усередині червоною шкірою. В них, крім самого герцога та його вродливого й веселого небожа Макса, їхали найвищі сановники: обергофмейстер, начальник військової канцелярії, головний ловчий — усе високородні пани, серед них носії таких гучних імен, як Ліхтенштейн, Гаррах, Дітріхштейн. У дальших тридцяти не менш розкішних каретах їхали дами цих вельмож: придворний етикет, імпортований з Франції, не дуже шанував родинне життя, тому пани не їздили в одній кареті з дружинами. За екіпажами найзнатніших дам у сорока каретах четвериком подорожувала вища двірська обслуга: начальник кухні з помічником, паштетник, пекар, кондитер, кухар-француз і доглядач каплунів, далі старший ловчий, лікар, цирульник, сокольничий, рахівник, писар, а також застилачі столів, подавачі напоїв і страв. Потім котилося сорок возів з вантажем, і, нарешті, гарцював верхи цілий загін лакеїв, лазників, придверників, пажів та паничів з їхніми вихователями, вчителі фехтування, верхової їзди та танців, особиста охорона найвищих придворних вельмож: сам тільки граф Ліхтенштейн, обергофмейстер, мав півсотні душ ескорту, обершталмейстер — тридцять, оберкамергер — також тридцять. У ар’єргарді колони їхало триста мушкетерів на конях. А позаду всіх скромно трюхикали на мулах кат із помічником.