Члени меммінгенської міської ради, всі в парадному вбранні, дожидали високого гостя біля дверей його нової резиденції, якою був, ми вже сказали, палац Фуггерів — недоладна й непоказна, але міцна й простора будівля поблизу міського муру, з химерною, позаламуваною на всякі лади покрівлею, порослою бур’яном. Панове радці, свідомі всієї поважності моменту, були напружені й неспокійні, бо герцогів настрій, як знали всі, годі було вгадати, як погоду в квітні. Бургомістр мав у кишені вітальну промову, складену десятком мудрих голів, і кожнісіньке слово в тій промові було обдумане й зважене на аптекарських терезах; тією промовою бургомістр сподівався втертися до герцога в ласку. Та люди мислять, а пани рядять. Герцог, високий кощавий чоловік з нездоровим жовтавим обличчям, на якому чорніли вуса й борідка, не дав бургомістрові навіть витягти промову з кишені. Насилу вилізши з карети, він підняв два пальці й зупинив бургомістра, що почав був вітальне слово.
— Гаразд, гаразд, дякую, — сказав герцог і, ледве піднявши капелюха з червоними пір’їнами, помалу рушив до дверей, накульгуючи обома ногами й спираючись на небожеве плече. І поки по соломі, розстеленій перед палацом, нечутно підкочувались карети з рештою панства, вікна герцогових покоїв на другому поверсі осліпли: там опустили завіси, бо герцог, утомлений довгою дорогою, ліг спочити.
Письмові свідчення про ці події всі узгоджуються в тому, що лікування в Карлових Варах дуже помогло герцогові. Але, мабуть, єдиним джерелом цих відомостей був лікар, який заступив доктора Бера, що вже багато років піклувався герцоговим здоров’ям, але незадовго перед тим сам захворів. Ну, а той тимчасовий лікар бачив тільки стан Вальдштейнового тіла й зовсім не зважав на його душевний стан, не менш важливий. Зате придворні — вони всі любили герцога — згоджувалися в тому, що цей душевний стан від лікування в Карлових Варах погірщав, бо герцогова чорна меланхолія, помітна весь останній рік, після приїзду до Меммінгена ще поглибилась. Перед самим від’їздом з курорту герцог прогнав зі служби свого вірного й випробуваного астролога Сені, який розгнівив його несприятливим пророцтвом. Казали, герцог почувався без нього мов без рук. Місце Сені мала зайняти ворожка, яку порекомендував герцогові іспанський посол, що теж лікувався в Карлових Варах, та вона ще не приїхала, і герцог мусив сам стояти перед грізною загадкою майбуття. Позбавлений, крім того, товариства свого веселого небожа Макса, який поїхав до Регенсбурга, щоб звідти сповіщати про події на з’їзді, герцог майже весь час сидів у сірій самотині робочого кабінету, ховаючись від усіх, сумний та блідий, аж жовтий. Де й поділись жадоба діяльності та невтомність, які свого часу привели його до могутності, слави й багатства. Військових кур’єрів, що привозили депеші, рапорти, рахунки, запити, послання, він лишав чекати в передпокоях та в коридорах цілі дні й ночі — якщо взагалі приймав їх; на всі послання відповідав лиш писемно й то сам. А придворні, які боязко стежили за герцогом здаля, були шоковані, коли один пролаза, що мав доступ до кабінету, виніс відти скандальну звістку, нібито герцог потай розважається книжками еротичного змісту з непристойними гравюрами. Ох, то було вже занадто. Ох, де ті часи, коли герцог сам непогамовно віддавався мистецтву кохання, а не читав про нього, і йому ще лишалось досить сили для вибухів страшного гніву, кульмінацією яких був загальновідомий жахливий вигук: «Повісьте цю тварюку!»
Вальдштейнів кат із помічником, що оселилися в садовому будиночку, нудились без діла.
Щасливим відхиленням від цього маразму, що вже почав захоплювати й весь двір, був візит славнозвісного отця Жозефа, прозваного Сірим кардиналом. Цей святий чоловік збирався до Регенсбурга, а дорогою хотів заїхати до Меммінгена, щоб засвідчити свою пошану головнокомандувачеві цісарської армії Альбрехтові фон Вальдштейнові, герцогові Фрідландському; звістку про це Вальдштейн одержав від французького посла в Швейцарії Брюлара, який мав супроводити отця Жозефа. Прокинувшись зі своєї апатії, герцог так хапливо віддав наказ урочисто прийняти уславленого капуцина, що придворні не втримались від іронічних зауважень: мовляв, герцогове прагнення сподобатись французам і втертись у їхні елегантні обійми таке сильне, що розбудило б його й з передсмертної летаргії, хоча той французький капуцин зовсім недавно говорив про «Вальдштейнові паскудства та насильства».