Ця розмова відбувалася ще тоді, коли Петр Кукань служив у герцога Тосканського. Зміст тої записки, яку папа трохи згодом дав прочитати Петрові і яку Петр, прочитавши, мусив негайно спалити, свідчить про те, що дальші таємні демарші отця Жозефа перед курфюрстами, які зібрались у Регенсбурзі, не були безуспішні. Курфюрсти, здебільшого байдужі й нерішучі, спершу не дуже вірили його балачкам про млявість Вальдштейнового духу та про його вигоріле нутро, але потім до Регенсбурга дійшла звістка про одну дурницю, вчинену Вальдштейном, і ця звістка підтвердила слова отця Жозефа.
А сталося ось що…
Повісьте цю тварюку!
На початку того року, ще серед зими, Вальдштейн послав свого давнього приятеля й бойового товариша, фельдмаршала дона Балтасара Маррадаса, в інспекційну подорож по фортецях та укріплених містах, щоб Маррадас обстежив їх і доповів якнайправдивіше про всі вади в їхніх оборонних системах. Маррадас, суворий чоловік, що любив вергати громи й блискавки, виконав доручення дуже сумлінно: від його чорних іспанських очей, що здавалися маленькими поряд з величезним горбатим носом, підкресленим довгими тонкими вусами, не втаїлось ніщо таке, що могло б вадити обороні того чи того міста. Його рапорт, написаний на двадцяти сторінках дрібним енергійним почерком, був безкомпромісний і приголомшливий; крім військових термінів, текст ряснів народними висловами, як-от: партацтво, тюхтійство, бардак, свинюшник, злодійське кодло, вошива банда тощо.
«Дуже втішно, — писав Маррадас між іншим, — що така стратегічно важлива фортеця, як Райн-на-Леху, споряджена найновішими сорокавосьмифунтовими гарматами. Менш утішне те, що ці гармати встановлені в бастіонах по-ідіотському: не лишилося місця для обслуги, пороху та ядер. А самі бастіони такі ветхі, що не витримають більше, як по п’ятнадцять-двадцять пострілів. Це нехлюйство».
«Чудово, — писав він в іншому місці, — що наші шановні курфюрсти знову збираються радити раду, як звичайно, під захистом регенсбурзьких мурів. На жаль, треба відзначити, що ті мури варті козячого пшика. Укріплення не суцільні, самий центр оборони припадає на стародавні мури, з півдня, де місто не захищене річкою, бастіони стоять так рідко, що не можуть підтримувати один одного вогнем; з північного сходу необмурований вал уже осувається. Цісарський указ 1628 року, за яким мали поставити проміжні бастіони, лишився на папері, і це-шахрайство».
«Фортеця Ульм-на-Дунаї, — писав маршал на тринадцятій сторінці, — споряджена новими далекобійними гарматами, але так само недоумкувато, як і Райн: гармати поставлені в приміщеннях без вентиляції, і обслуга після кількох пострілів задихається. Ульмські мури міцні, але не мають тактичної вартості, бо лежать в оборонній смузі надто глибоко, і це вже вина наших батьків».
«Нові бастіони Майнца, — писав ще в одному місці безжальний маршал, — збудовані з каменю, що погано зв’язується з вапном, і на погляд вони добрі, але при першому артилерійському обстрілі розсиплються, як хатки з карт. У Наумбурзі веселі святі, але недостатній гарнізон. Розпорядження, щоб брами були захищені шанцями, а слабкі місця підсилені наріжними баштами й равелінами, зостались на папері, і це волає до небес».
«Тактико-технічний рівень укріплень Аугсбурга низький і застарілий. У східному равеліні є пролам, який замуровують уже три роки, і це, лагідно кажучи, лайдацтво».
«Далекі комунікації з Лінцом, Хебом, Дрезденом, Ціттау, Бреслау і Клодзком не захищені опорними пунктами, і ворог у цих місцевостях може почувати себе як на променаді».
«Отже, — закінчував Маррадас, — куди не глянь, усе варте щонайбільше коров’ячого млинця».
Далі в рапорті стояв тільки підпис, дата й місце написання — Інсбрук.
Зауважимо, що з фельдмаршалової злості й досади не треба сміятись, бо йшлося про речі справді важливі. Так, наприклад, в укріпленнях Праги був пролам — саме одне з тих «лайдацтв», затаврованих у рапорті; через вісімнадцять років, у останній рік війни, це дало шведам змогу вночі непомітно проникнути в сонне місто й за кілька годин нагарбати страшенну силу золота, коштовностей, стародруків, статуй та картин, отож наша золота матінка на сотні років зубожіла.
Дописавши рапорт, маршал склав його акуратним пакуночком, запечатав і відіслав надійним гінцем — швейцарцем з Граубюндену, — щоб вручив Вальдштейнові у власні руки. Гонець мав їхати сам, без охорони, бо послання було таємне, а самотній верхівець не так викликає підозру, як цілий загін.