— Пане де ла Прері, — звернувся він до шевальє, що виривався з рук двох вартових, — видно, закупівля вина була така успішна, що вам не терпиться доповісти про неї мені. Інакше я не можу витлумачити такого вторгнення.
— До дідька вино! — закричав шевальє. — Ідеться про мого друга — його лаштуються колесувати в Кемптені! Ви єдиний можете його врятувати!
— Певне, що можу, — відказав герцог, так само царственно величний і холодний. — Але я хотів би спершу знати, хто він.
— Що вам з того? Коли я скажу, що його звуть П’єр Кюкан де Кюкан, це вам нічого не скаже!
Та шевальє помилявся. Це ім’я сказало герцогові дуже багато, так багато, що він враз весь обернувся в слух і увагу. А коли де ла Прері уривчасто розказав про халепу з Петром і запевнив герцога своєю честю й спасінням душі, що це справді колишній перший радник султана, герцог негайно покликав писаря й надиктував такого листа:
«Міській раді Кемптена.
Ми, Альбрехт фон Вальдштейн, герцог Мекленбурзький і Фрідландський, ставимо вам до відома: якщо ви зачепите хоч волосинку на голові беззаконно й безвинно звинуваченого вами в душогубстві П’єра Кюкана де Кюкана, що перебуває під моєю особливою охороною, і не випустите його, перепросивши, негайно на волю, я накажу зрівняти з землею ваше місто, й так уже винне мені чотири тисячі дукатів контрибуції».
Далі стояв славнозвісний герцогів підпис, такий енергійний, рішучий і розмашистий, що й тепер, через цілі сторіччя, побачивши його, чуєш свист пера, і аж хочеться в думці поздоровити ту гуску, якій припала честь надати своє перо для такого розкішного підпису: адже тоді, не забуваймо, писали справжніми перами, а не чимось таким тупим і нетворчим, як авторучка чи кулькова ручка.
У Меммінгені
Завдяки тому, що шевальє де ла Прері добув у Вальдштейна згаданого листа, по-вальдштейнівському рішучого, кемптенська Петрова пригода, власне, вже скінчилась, бо шевальє, як ми вже розповіли, устиг на страту вчасно, а коли він тицьнув під ніс заклопотаному бургомістрові Реріху герцогову грамоту і коли Реріх, перебігши її очима й побліднувши, прочитав уголос сторопілій юрбі, все пішло для Петра як по маслу, без перешкод, якщо не вважати перешкодою жалюгідний, безсилий протест абата Маліфлууса: абат образився на Вальдштейна, що той звернувся зі своїм різким наказом тільки до ради імперського міста Кемптена, ніби його, абата Маліфлууса, володаря Нового міста, не треба й питати, Маліфлуус заявив, що не знає ніякого Вальдштейна, а тому наполягає на виконанні страти. Одначе для людей ім’я Вальдштейна було страшніше, ніж ім’я Вельзевула, тож кемптенці перелякалися погроз і вгамували абата свистом та криком — того дня вже вдруге. Далі лишилось тільки повернути Петрові його майно, коня, зброю та одежу, і це зробили швидко, з готовністю та німецькою акуратністю.
Бургомістр Реріх спробував задовольнити й ту вимогу з Вальдштейнового листа, де писалося, що Петра з Куканя треба не тільки відпустити, а ще й перепросити, але Петр урвав його безпорадне белькотіння такими ретельно дібраними словами:
— Я знаю, ви й далі вважаєте мене злочинцем, тобто вбивцею й грабіжником, і не в моїй спромозі, та й не в моїх намірах переконувати вас у протилежному. Ви, напевне, думаєте, що тільки в наші диявольські часи може статися щось таке неподобне: вбивцю пускають на волю, бо його взяв під захист ще більший убивця. Ви, безперечно, маєте рацію в одному: наші часи справді нечувано жахливі; через це трапляються такі дивовижні неподобства, яких у часи, коли більше сили мають розум і логіка, статися не могло б. Але в моєму випадку це неподобство полягає не в тому, що я уникнув кари, а в тому, що мене мали кинути народові, спраглому за правосуддям, як кидають кістку голодним собакам, і ви, панове радці, знехтували мою вину чи безневинність, як щось нікчемне: головне — ви мали в руках жертву, яка давала вам змогу розіграти підлу комедію справедливої кари. А Вальдштейн цьому перешкодив, і це був перший у його житті добрий і похвальний вчинок. А тим часом, шановні панове й високоповажна публіко, бувайте здорові.
Пустивши коня помірним клусом, Петр поїхав з міста поряд зі своїм рятівником — шевальє де ла Прері. Його проводжали довгі погляди притихлого натовпу, причому жінки — молоді, старі й середнього віку — думали, приміром, так: «Хай там що, а цей кавалер не тільки відважний чоловік, бо коли його везли на страту, навіть не писнув, не то. що просив милосердя, як усі стратенці. Він не тільки handsome і good-looking, аж треба дякувати богові за те, що його чудове тіло, гідне Тіціанового пензля, не діждало миті, гідної похмурого різця Калло. Він ще й освічений та дотепний, бо говорить не затинаючись, слова так і сиплються йому з рота, і то такі вишукані, що ми, прості люди, їх навіть не розуміємо, А того вечора й уночі всі чоловіки в Кемптенській окрузі — і в Старому та Новому Кемптені, і в Крюгцеллі, і в Вюртінгсі, і в Бецігаві, в Нойгаузені, і всюди — були здивовані надзвичай палкою й ненаситною жагою, що несподівано пробудилась у їхніх дружинах та коханках, І не марно: через дев’ять місяців після того дня всі втрати в людях, яких зазнала Кемптенська округа, були цілком надолужені.