Але не відбігаймо від теми, слідкуймо далі за долею нашого героя — Петра Куканя з Куканя.
Петр і шевальє де ла Прері їхали швидко й мовчки; аж коли мури Кемптена були вже далеко позаду, шевальє спитав:
— Що, скрутно було, правда?
І Петр відповів:
— Коли кат почав підіймати наді мною колесо, мені таки стало трохи моторошно.
То були слова справжнього героя, людини без нервів. Та що Петр не зовсім був позбавлений їх, це він довів зразу ж. Під’їхавши ближче до шевальє, простяг руку й промовив хрипко:
— Дякую вам за те, що я ще почую, як пахне хліб.
Відповівши на потиск його руки, шевальє сказав:
— А я й не знав, що ви такий тонкий гурман: умієте оцінити запах хліба. Особливо хліба свіжого, звичайно, французького, бо цей запах кращий за всі пахощі світу, він ніколи не набридає. Хто закушує будь-яке вино хрумкою, ледь присоленою скоринкою, той не допускається гріха, бо до хліба смакує й бордоське біле, як-от сотерн, шато-тур-бланш чи барсак, і бордоське червоне, — приміром, шато-марго, якому віддає перевагу кардинал Рішельє, або шато-лафіт, до якого ще дужче пасує куріпка на вині, або фазан, або слуква; і те ж саме можна сказати про всі визначні вина світу. Ми живемо в напівварварстві, отож ця істина досі ще не відома всім людям; доказом цього є наша кривава війна, бо ж вона точиться, власне, лише за те, чи запивати хліб вином, чи ні. Мені соромно, що я воюю на боці тих, хто каже «ні». Гадаю, в майбутньому, коли люди стануть витонченіші й культурніші, вони воюватимуть за те, чи, скажімо, рейнський рислінг слід пити під гарячу шинку, чи під шпигованого коропа. Та мені здається, мій друже, коли ви й далі поводитиметеся так, як досі, наприклад, заявлятимете й далі, що Вальдштейн убивця, а його сьогоднішній учинок — єдине добре діло в його житті, то недовго тішитиметеся тим запахом хліба, який умієте так мудро оцінити.
Петр відповів:
— Ви дуже елегантно — бо ж, як справжній француз, інакше й не вмієте, — торкнулись того, що мене гнітить. І гнітить так, що я, замість тішитись урятованим життям, сушу собі голову нерозв’язною дилемою.
— Якою ж це? — здивувався шевальє. — Які дилеми можуть тривожити людину, що тільки-но уникла ешафота?
— А ось які, — відказав Петр. — Як добре вихований чоловік, я повинен відчувати вдячність до Вальдштейна. А тим часом я маю щодо нього тільки ворожі наміри. Оце й усе, що я можу вам відкрити, пане де ла Прері; але ви зрозумієте, в якій скруті я опинився.
— Щоб заспокоїти вас, мені вистачить одного слова, — сказав шевальє.
— Яке ж це слово?
— Пантарай, — відповів шевальє де ла Прері.
— Ну гаразд, виходить, ви, як і я, агент папи, — сказав Петр. — Беру це до відома з радістю, але в моєму дражливому становищі це нічого не змінює.
— Дозвольте вам заперечити. Бо святий отець велів переказати: нічого не робіть, вертайтесь негайно до Рима, він має там для вас інші, важливіші завдання. Вальдштейн уже мертвий.
— Мертвий? — вигукнув Петр.
Шевальє де ла Прері всміхнувся.
— Ну, не дослівно. Ми, французи, поводимося з цим словом трохи легковажно: для нас кожен, кому перестала всміхатись фортуна, хто, наприклад, попав у неласку до сильних світу цього, позбувся маєтку, чинів, честі тощо, той просто мертвий, та й годі. Ну, а Вальдштейнові вже вдарили в голову хвороби і він одурів; я й кажу, що він мертвий. Сьогоднішній Вальдштейн ще здатен повісити гінця або погрозити кемптенцям, ніби зрівняє їхнє місто з землею, якщо в пана П’єра де Кюкана хоч волосинка з голови впаде. Та він міг би повісити й того самого пана де Кюкана, коли б хтось доніс йому, як той висловився про нього. Щоб він був здатен на великі діла, про це тепер, на думку святого отця, не варто й говорити. І через те ви маєте повернутись. Дуже шкода, що нам, тільки-но зустрівшись, доводиться знову прощатися, та що вдієш; жити в історичну епоху нелегко. Одначе, сподіваюся, в Меммінгені ви перепочинете день-два. Вальдштейн кипить від нетерплячки привітати вас.
— Не розумію, — сказав Петр, — як міг наказ папи дійти до Меммінгена раніш за мене самого. Хіба голубиною поштою?