— Атож, — підтвердив герцог. — Ображатись на це не треба, бо я люблю й поважаю акторів, І, слухаючи та спостерігаючи вас, я згадав Шекспіра, англійського драматурга, що вустами принца Гамлета переконує акторів говорити стримано, делікатно, не вимахувати руками і в усьому дбати про міру, навіть у самій стриманості та делікатності держатись міри, тобто завжди поводитися природно. Саме так робили ви, промовляючи переді мною, і для мене було щирою втіхою слухати вас. Ви мені сподобались, пане де Кюкан, і я радий, що ви прибули до мого двору. Я певен, ви дасте нам змогу довго тішитись вашим товариством.
— Для мене, — відповів Петр, — це була б честь і втіха, якби я міг прийняти ваше запрошення, але обставини, над якими я не владен, не дозволяють. Ваша високість самі сказали, що звернули свою увагу на мою незначну особу тільки заради отця Жозефа, а він, скільки мені відомо, тепер у Регенсбурзі. Я досі не знав, що він хоче мене бачити, а тепер, коли знаю, не хочу гаяти час і прошу вашу високість не ображатись, коли я поїду до нього негайно, а точніше кажучи — завтра вранці.
— І я вертаюсь до Регенсбурга завтра вранці, — озвався герцогів небіж Макс. — Буду радий, коли ви поїдете зі мною.
Петр чемно подякував, але відмовився: він, мовляв, має намір їхати дуже швидко.
— Ваша ревність робить вам честь, — сказав герцог, — і не суперечить моїм намірам: хай той капуцин бачить, що перед Вальдштейном досить зронити слівце — і зразу все розворушиться. Я звелю написати листа, і ви відвезете його патерові. А поки що віддаймо належне доброму давньому німецькому звичаєві і їжмо та пиймо всмак, байдуже, чи воно подобається якомусь там панові французові, чи ні.
Коли пізно ввечері придворне товариство розходилось, де ла Прері, йдучи поруч Петра, сказав тихо, з досадою:
— Як згадати, що ви ворог Вальдштейна й прилюдно називаєте його душогубом, то мушу сказати, що ви розводились перед ним, втираючись у його ласку, напрочуд ревно. А як тільки справді втерлись, то зразу відхилили його запрошення. Визнаю щиро — не розумію вас.
— Боюся, що не можу пояснити вам свою поведінку — і ніколи не зможу, — відказав Петр. — Ідеться про річ таку несамовиту, що її дуже важко узгодити з розумом і з правдою. Я мушу спершу як слід виспатись. Бо мені здається, що, коли скінчиться авантюра, в яку я оце встряю, я вже не матиму спромоги давати вам пояснення.
— То чом не пояснити зараз?
— Бо я не зовсім певен, чи я при здоровому глузді, — відповів Петр.
Але виспатись як слід він так і не зміг, бо коли зачинився в покої, який приділив йому герцог, у двері пошкрябалась Лібуша, і, як напередодні в темниці, в її очах і на вологих губах знов солодко тремтіло місячне сяйво. Вони обоє довго пробули в розкоші й блаженстві, в цілковитій згоді з Петровими поглядами зовсім обходячись без слів. Аж як у вікнах почало сіріти, Лібуша зашепотіла млосним, сповненим захвату голосом:
— Я чекала, що ти схочеш надолужити прогаяне того разу, але аж такого не сподівалася. Шкода, що ти від’їжджаєш. Чи побачимось ми ще коли?
Петр відповів, що це дуже ймовірно, а тоді спитав про річ, яка його цікавила:
— Чого ти сьогодні ввійшла дверима, а не влізла вікном?
Вона глянула на нього з подивом:
— Як це вікном? Відколи це дами лазять до коханців вікном?
Це його розсердило.
— Хіба ж ти не пролізла до мене вікном у в’язницю, обернувшись кішкою?
— Не знаю, про що ти кажеш, — відповіла Лібуша.
— І не втікала з Кемптена в зеленярському візку, теж перекинувшись кішкою?
— І про це я нічого не знаю.
— Може, не знаєш і про те, що напустила на все місто танець святого Вітта?
— А нащо мені було це робити?
— Щоб затримати страту, поки приїде шевальє де ла Прері, — терпляче сказав Петр.
— Страту призначили на десяту годину, і часу було вдосталь.
— Годі вже про це говорити, — сказав Петр. — І пробач, що я так по-дурному допитувався.
— Запам’ятай перше й головне правило втаємничення, — відказала Лібуша. — Коли щось і станеться трохи не так, як ми вважаємо за природне, то врешті знаходиться якнайприродніше пояснення. Піди спитай кемптенців, чого це в них усіх пухирі на ногах. «Бо ми довго стояли на твердому в спеку», — відкажуть тобі. А що я перекинулась кішкою — це сміховина, тобі щось приверзлося, любий мій. Ти бачив кішку в зеленярському візку? Ото диво! Може, скажеш, я справді мусила втікати з порожніми руками, щоб мене не схопили й не спалили як відьму? Але хто може довести, що я казала неправду, коли твердила, буцім мене пограбували? Вірити в чари й чаклунство має право кожен, але так само кожен має право й не вірити. Виходить те на те.