Потім Лібуша задрімала, а коли прокинулась, був уже білий день. Місце, де недавно лежав Петр, було порожнє, а сам Петр — за горами й лісами.
Мудрість отця Жозефа
З’їзд курфюрстів-католиків, як ми знаємо, відбувався в Регенсбурзі, старовинному портовому місті на Дунаї, яке під назвою Радасбона пам’ятало ще кельтські часи, а за римлян звалося Каста Регіна. Цей з’їзд привабив до тісного, стиснутого старезними мурами містечка, до його вузьких будинків та покручених завулків куди більше гостей, ніж було в ньому жителів, — тисяч із двадцять п’ять. Крім герцогів, графів та князів, таємних радників, генералів, чужоземних дипломатів, єпископів та кардиналів, наїхало всіляких кар’єристів, що охоче зав’язували знайомства з людьми впливовими й могутніми і з’являлися всюди, де щось діялося. За ними примандрували до Регенсбурга незліченні юрби авантюристів з непевними намірами й метою, і професійних дармоїдів, повій та звідників, жебраків, калік, знахарів та шарлатанів, бродячих музик, шулерів, найманих убивць, ворожбитів та хіромантів, поспіль фахівців високого класу, і продавців памфлетів, мощей, ладанок, чоток… Від цього підозрілого кодла місто аж гуло, наче вулик перед роїнням.
Виникла житлова криза. Лише найвельможніші пани знайшли притулок у єпископських палатах та в монастирях; менш вельможні мали ще радіти, коли за несвітські гроші знаходили куток у мансарді або вежі патриціанського дому. А де прихилила голову й сховалась від негоди вся приблудна злидота, невідомо. Один з учасників з’їзду, герцог Крістіан Ангальт-Бернбурзький, тобто не бідняк, сяк-так помістився в домі заможного купця ІІІперля. Як ми дізнаємося з його щоденника, що зберігся до наших днів, у тому домі була нечиста сила: так званий «польтергайст» — «дух-гуркотун» — уночі грюкав, бряжчав кайданами, а коридорами бігав мертвяк у савані; це не давало герцогові спати, але перебратись не було куди, і він мусив терпіти всі замогильні бешкети. Завдяки цьому ім’я скромного регенсбурзького купця ІІІперля попало в історію, а тепер і в художню літературу.
З того самого щоденника ми дізнаємося також, що учасники з’їзду жили весело й буйно, не трусились над гаманцем, одначе, здається, не могли похвалитись ні дотепністю, ні винахідливістю. На великих бенкетах, пише герцог Крістіан, лунала чарівна музика і з фонтанів било вино; облави на вовків та зайців чергувалися з лицарськими турнірами, на яких завжди здобував лаври переможця син цісаря Фердинанд Третій, король Чехії та Угорщини, хоч був тендітний тілом і не дуже сильний. Усі побожні вельможі ходили щодня до вечерні в собор святого Петра розкішною процесією, від блиску якої натовпові цікавих аж дух переймало. Темою розмови, коли вірити нотаткам герцога Крістіана, бувала здебільшого жахлива спека, того літа нібито ще гірша, ніж в Італії, а головне — триваліша; говорилось і про те, кому пощастило в пікет, триктрак, ландскнехт, реверс, трумадам, турнікет, гок, брелан, басет, калабас та інші ігри — вітчизняні й завезені з чужини. Великим інтересом тішився придворний блазень, наділений дивною пам’яттю й міцними зубами, якими він перекушував ланцюжки. Балакали й про те, хто що вполював; перебирали найновіші відьомські процеси, між ними — випадок з одним літнім добродієм із Бамберга; він зважився стати перед цісаревим троном із зухвалою скаргою, ніби його дружина, брехливо обвинувачена в чаклунстві, на тортурах призналася в тому, чого й не робила, і була спалена живцем.
Говорити в товаристві про політичні справи вважалося за несмак і невихованість. Ім’я Альбрехта Вальдштейна було табу. Громадські справи обговорювали тільки за зачиненими дверима, на приватних зустрічах або зборах вельмож.
Отже, можна сказати, з’їзд проходив у рамках усталених звичаїв. Про те, що там робилось насправді, широка публіка не дізналась нічого.
Отець Жозеф під час свого суто приватного й скромного перебування в Регенсбурзі жив у монастирі святого Еммерама. Хоч він був буцімто нейтральний спостерігач без ніякої офіційної ролі, одначе тішився в місті великою популярністю, тому Петр, приїхавши, легко допитався, де його знайти. Він застав ченця в галереї круг монастирського садочка. Тут пахло свіжоскошеною травою та трояндами, в трояндах біліла невеличка прегарна статуя, що зображувала боротьбу немовляти Геракла зі зміями.
Аби не втратити форми, отець Жозеф невтомно ходив, сховавши сплетені руки в рукави сутани, як завжди босий, як завжди худий і зарослий і як завжди заглиблений у благочестиві роздуми. Він саме міркував про те, що змалечку без кінця верталось йому на думку й сповнювало серце жахом: про Ісусові муки на хресті. Так, Жозеф ще маленьким хлопчиком тяжко захворів від хвилювання й мало не вмер, уперше усвідомивши, який це жах, коли в людини на хресті були не тільки пробиті ступні й долоні (а це й саме по собі безмірно болюче), але вона ще й висіла на цих ранах усією вагою свого тіла, побільшеною тим, що її руки були широко розкинуті; таке страхіття не поміщалося в уяві, і хоч як напружував її отець Жозеф, та відчував: вона тільки жалюгідно шкутильгає вслід за тим, що сталось на горі Голгофі шістнадцять сторіч передніше і що мусило статись, бо так захотів бог. «А нащо він так захотів? — міркував святий муж. — Не тільки на те, що смерть його сина спокутувала наші гріхи, а й на те, щоб людська голова весь час мала про що побожно думати. Бо неможливо безперестану думати про бога як такого. Має рацію отець Бене, коли твердить у своїй «Хмарі невідання», що людська душа безсмертна лиш остільки, оскільки здатна блаженно споглядати бога. Та це споглядання, звичайно, настане лиш у вічності: воно, по суті, і є самою вічністю. З цього випливало, що, поки людина жива, вона не може споглядати бога в усій його величі; це було б над її сили. Бог, будучи нескінченним, є й непосильним для людини. А будучи всевідущим, він добре знав про цю свою непосильність, а тому й послав у світ сина, бо той своєю людською сутністю й людським стражданням близький і зрозумілий нам. Та оскільки він, як син божий, теж бог, він дає нам змогу, споглядаючи його, жити з богом і в бозі, не ризикуючи, що нас поб’є грець. Яке це диво! І яка таємниця! І який вияв божественного милосердя!»