Отакі приміром думки снувались у голові отця Жозефа, коли він на самоті походжав галереєю, покриваючи при тому такі відстані, наче він мандрував пішки з Парижа до Мадріда й Рима. Ці міркування так його захопили, що він відчув досаду, побачивши Петра, який вийшов з темного коридора. Оскільки патер від природи й з божої ласки був здатен швидко й без зусилля вертатись із потойбічних емпіреїв на кам’янистий ґрунт цього світу, він швидко стримав свою нехіть і з усмішкою, ледь видною крізь хащі кудлатої бороди, ступив назустріч молодикові.
— Вітаю й благословляю тебе, П’єре, сину мій! Це я кажу по всій щирості, хоча й не приховую подиву, що бачу тебе в цих краях: адже, як мене сповістили, святий отець викликав тебе назад до Рима.
— Папа доручив мені певне завдання, — відказав Петр. — Я зобов’язався його виконати. І слова свого дотримаю, хай хоч усі папині агенти приходять до мене зі своїм «пантараєм».
— Пардон? — перепитав отець Жозеф.
— «Пантараєм», — повторив Петр. — Це умовне гасло, по якому я маю розпізнавати, що посланець прийшов справді від папи.
— Тобто воно таємне, і цю таємницю ти мав би лишити для себе, а не розголошувати на весь світ, — сказав отець Жозеф. — Ти такий імпульсивний і необережний, як і був, П’єре, сину мій. У цьому священному місці хоча, напевне, ніхто нас не підслухує, але обережність не буває зайвою.
— Дякую вам, отче, за заслужену догану, — відказав Петр. — Але дозвольте вже вручити вам лист так званого Альбрехта Вальдштейна.
— Ти говориш по-французькому, як справжній француз, — сказав отець Жозеф, розгортаючи Вальдштейнове послання, скручене в дудочку. — Коли я тебе бачив востаннє, твоя мова була зіпсована італійським акцентом.
— Це я завдячую кількарічному курсові навчання, даному мені безкоштовно, коли я з шевальє де ла Прері був ув’язнений у château d’If на віддяку за те, що допоміг Людовікові Тринадцятому взяти владу в свої руки.
Отець Жозеф нічого не сказав на цю прикру заувагу, бо не любив, коли чужинець насмілювався критикувати короля Франції, а мовчки перебіг очима Вальдштейнів лист, причому виявилося, що патер дуже короткозорий, бо він мало не торкався паперу кінчиком носа.
— Достеменно так, як я й чекав: йолоп, — сказав він, дочитавши. — Вихваляється, ніби на моє побажання розшукав тебе для мене, хоч я, тільки-но приїхавши до Регенсбурга, вже знав, що ти їдеш до Меммінгена й нащо їдеш. Ця звістка мене тоді дуже потішила: оце, думаю, завдання, гідне П’єра де Кюкана. Та шкода — завдання не було гідне П’єра де Кюкана, бо й завдання не було ніякого. Небезпеки, яку ти мав відвернути, не існувало. Альбрехт Вальдштейн мертвий.
— Цю саму думку я вже чув з уст щойно згаданого мною шевальє де ла Прері, мого вчителя французької мови, — відказав Петр.
— Ну, то чого ж тобі ще треба тут, П’єре?
— Коли я сказав, що вже чув таку думку, це ще не означає, що я з нею згоден.