— Оскільки він, як знають усі, не може обійтись без свого астролога, — сказав Петр, — я тепер добре розумію: перше ніж підставити замість себе двійника, він удав, ніби проганяє Сені, щоб мати змогу взяти його з собою до своєї схованки.
— Це дуже дотепна думка, гідна П’єра де Кюкана, — погодився отець Жозеф. — Але вона суперечить дійсності. Вальдштейн не забрав Сені до своєї гаданої схованки, бо Сені спокійно, хоч і досить нужденно, живе на очах у всіх, заробляючи на хліб складанням гороскопів легковірним людям.
— І де ж він живе? — вигукнув Петр.
— Приїхав сюди, до Регенсбурга, — відповів отець Жозеф, — ще перед початком з’їзду, до свого старого вчителя астролога Кеплера, про якого я з’ясував, що й він колись працював для Вальдштейна. Сені живе в Кеплера й допомагає йому, бо Кеплер уже старий, немічний і більше, ніж астрологією, заклопотаний тим, чи призначить йому з’їзд компенсацію за ту платню, що заборгував йому покійний цісар Рудольф Другий. Отак Регенсбург став притулком відставних Вальдштейнових астрологів. Це тверезі факти, а все, що ти мені тут набалакав, — тільки вигадки твоєї розгаряченої голови. Та якби це навіть не були вигадки і Вальдштейн справді переховувався десь на околицях Регенсбурга, в якомусь маєтку чи замочку, це б теж не мало ніякісінького значення, бо, П’єре, сину мій, — отець Жозеф стишив голос до ледь чутного шепоту і нахилив до Петра кудлату голову, — все майже впорано: на завтрашньому засіданні, об одинадцятій годині ранку, цісар офіційно оголосить, що Вальдштейна звільнено й позбавлено всіх чинів та повноважень. А як тільки це станеться, весь клопіт мине, бо цісар уже не зможе взяти свої слова назад і будь-яка Вальдштєйнова спроба змінити постанову з’їзду буде злочином, державною зрадою: адже, тільки-но його скинуть, він утратить усіх прибічників та підлабузників. І зостанеться сам, мов билинка. Отож абсолютно байдуже, чи Вальдштейн сидить у Меммінгені, чи ховається десь поблизу цього міста, бо, так чи так, він проґавив свій час. Його найближчий полк — за сім годин форсованого маршу від Регенсбурга.
— Сім годин, усього сім годин! — вигукнув Петр, задихаючись від хвилювання. — А скільки годин лишається до одинадцятої години ранку? І чого лиш не може статися за цей час! Можуть попадати всі трони, всі міста можуть піти з димом, та що я кажу! До тієї одинадцятої години може настати кінець світу.
— А таки може, справді може, коли така буде воля господня, — поважно закивав головою отець Жозеф. — На світі нема такого, що не могло б статися.
І ця можливість виповнює всіх нас побожним страхом та покірністю волі божій. Але в щоденній життєвій діяльності ми обмежуємося лише цим почуттям побожного страху та покори, а діємо так, ніби нічого ніколи не станеться. Ти правду кажеш, у найближчі години може статися все. Але ти, П’єре, вже не можеш зробити нічого. Ах, якби ти зі своїми фантастичними ідеями прибіг до мене два тижні тому, я б, може, справді занепокоївся й намовив котрогось із могутніх ворогів герцога Вальдштейна, щоб пильно обшукав околиці Регенсбурга, замки, покинуті будівлі, мисливські будиночки тощо, чи не оселився там останнім часом хтось підозрілий, що потай приймає відвідувачів, радиться з ними при завішених вікнах та розсилає кудись гінців з невідомими наказами, одне слово — поводиться так обережно й хитро, що не може не збудити цим загальної підозри. Я дуже добре знав би, що ці пошуки нічого не дадуть, але все ж таки вважав би за свій обов’язок задовольнити твоє жадання, бо у великій грі, яка тут ведеться, не слід нехтувати нічим. Та зараз уже пізно: все скінчено, дограно, доконано. На щастя, і Вальдштейнові, де б він не був, не лишається часу на якусь відчайдушну спробу.
— Якраз навпаки: його час наспів, і йому лишається тільки простягти руку й зірвати плоди своєї хитрості, — заперечив Петр.
Отець Жозеф насупив брови й змовчав, але, добре натренований у мистецтві самовладання, за хвильку додав тоном ласкавої терплячості:
— Благословляю тебе, П’єре, сину мій, за твій запал. Хоч я й не згоден із тобою, але шаную твою щирість. Благословляю й за ревність, із якою ти взявся виконувати доручення найсвятішого отця, бо і я вважаю Вальдштейна підступним, небезпечним хижаком, якого бог підніс із безодні, щоб покарати нас за наші гріхи. Та коли ти послухався папиного наказу: «Йди!» — послухайся тепер і його наказу: «Повернись!»
— Я так і зроблю, — відказав Петр. — Але не поїду звідси, доки цісар не оголосить своєї постанови про скинення Вальдштейна.