— А це, як я вже сказав, станеться завтра об одинадцятій годині ранку, — підказав отець Жозеф.
— Так, це станеться завтра об одинадцятій годині ранку.
Отець Жозеф схвально кивнув головою.
— Я щиро тішуся, що мені пощастило розвіяти твої страхи й ти побачив: скиненню Альбрехта фон Вальдштейна ніщо не стане на заваді.
— Аж ніяк, отче, ви мене не переконали і нічого я не побачив, — відказав Петр. — Розум каже мені, що ви, може, й маєте рацію, а я прикро помиляюсь, але все в мені опирається цьому й кричить: ні, не помиляюсь.
— А я вважав, що ти слухаєшся насамперед свого розуму.
— Але тут мій розум сам підказує мені, щоб я не слухався його розважних міркувань, — відказав Петр. — Одначе розмова з вами, отче, спростувала деякі мої хибні висновки — передусім гадку, ніби Вальдштейн ховається десь поблизу своїх полків. Ваш сповнений фантазії опис підозрілого чоловіка, що сидить за позавішуваними вікнами десь у покинутому домі й збуджує загальну увагу таємничими інтригами, відкрив мені очі на наївність моїх уявлень, і я в раптовому прозрінні здогадався, де маю шукати Вальдштейна. І водночас у мені ожила надія, що я знайду й спосіб перекреслити його плани.
— Це я чую з прикрістю й занепокоєнням, бо не розумію тебе, П’єре, сину мій.
— Сподіваюся, що матиму нагоду повідомити вас, наскільки моя інтуїція була точна, — сказав Петр. — А поки що тільки прошу вас, щоб мені дозволили поставити коня в монастирській стайні.
Потім Петр попрощався зі святим мужем, а коли вже був у тьмавому безлюдді монастирських переходів, позводив курки на обох своїх пістолях і рішучою ходою вийшов у строкатий хаос кривих вуличок переповненого людьми міста.
Калатало, обмотане шматиною
Уже смеркало, і Петр, розпитавши перехожих, де живе вчений астроном Кеплер, квапливо пішов через багатий патриціанський квартал до ратуші, а потім ще трохи далі, в бік Дунаю.
Астрономів дім був вузесенький, недавно побілений вапном, скромно втиснутий у ряд так само вузьких будинків, поспіль споруджених будівничими, чиєю провідною ідеєю була економія місця. В Петра аж мороз пішов поза спиною, коли він побачив, що брук перед домом ученого — достоту як перед палацом Фуггерів у Меммінгені — вкритий товстим шаром соломи. Бронзове калатальце на дверях було обмотане шматинкою, так само білою, як увесь фасад.
Це, звичайно, можна було пояснити дуже просто: тим, що старий дослідник, як твердив отець Жозеф, недужий — навіть більше, ніж недужий, бо звичайно вулицю застилали соломою, коли господар готувався відійти в кращий світ. Та коли Петрові припущення були хоч трохи слушні, то й солома, і шматинка на калатальці були тут не заради господаря, а заради чоловіка вельможного, який таємно оселився в Кеплера й не зносив гамору. І ось Петр підступив до дверей і загрюкав у них своїм залізним кулаком.
Умить на першому поверсі відчинилося заґратоване віконце й виглянуло перелякане обличчя сивобородого чоловіка; комір його чорного оксамитового плаща був піднятий так високо, що до половини закривав запалі щоки, а на голові чорніла кругла шапочка — достоту така, яку носив у своїй чорнокнижницькій лабораторії пан Янек Кукань з Куканя, Петрів батько.
— Чого вам? — пошепки запитав старий. — І нащо ви грюкаєте як навіжений?
— Мені потрібен гороскоп, — сказав Петр.
— Задля цього не треба було весь дім баламутити, — відказав старий. — У мене нагорі тяжко хворий пожилець, він потребує спокою. А гороскопи коштують дорого. Гроші у вас є?
— Якби не було, то я не наважився б і прийти до найкращого астролога Німеччини, — сказав Петр.
На його подив, сухе, зморшкувате обличчя старого ожило юнацьким рум’янцем.
— Дякую вам за слова визнання, — прошамкотів він зів’ялими губами. В роті у нього лишилось тільки четверо іклів, одне навпроти одного, і його усмішка здавалася — зовсім безпідставно — жорстокою, як в упиря. — Я признаюся не без гіркоти, що не зажив ні хвали, ні слави, ні щедрості сильних світу цього, які радніше слухають базікання підлабузників та шарлатанів, ніж мої науково обґрунтовані екскурси в майбутнє, хоч я дбаю тільки за правду, без огляду на те, приємна вона кому чи гірка.
— Це мені підходить, — сказав Петр. — Але не підходить те, що я стою у вас під дверима, наче жебрак.
— Зараз, зараз ми це виправимо, — похопився вчений. — Тільки, ради бога, поводьтеся тихо й не кричіть: адже правду, яку ви хочете знати, можна дослідити й потиху.
Згорблений, придавлений тягарем віку, астролог поквапився відчинити двері. Петр увійшов до невеличкої кімнатки з крутими сходами на другий поверх, із полегкістю звів дух, упав у шкіряне крісло й простяг довгі ноги далеко під квадратний дубовий стіл, на якому стояла стара, витерта від частого вживання астролябія.