На невеликій відстані за вершками генералітету та звичайним, хоча й високим дворянством виступав молодий король Угорщини й Чехії Фердинанд Третій, ліворуч від нього — капітан кінної варти в повній зброї та параді, а праворуч, так само в повній зброї та параді, — капітан пішої варти. Король був невисокий, худорлявий, з вузьким козячим обличчям хворобливого дегенерата. Він теж носив шпичасті вальдштейнівські вуса та борідку, але зовсім маленьку, зсунуту на самий низ обвислої спідньої щелепи, і це видовжувало його й так довге обличчя, підкреслюючи схожість із козою. Товсту габсбургівську нижню губу трохи перекривала верхня, теж одутла.
За губатим молодим королем, обіч із вінценосною дружиною, болісно накульгуючи на подагричну ногу, йшов його не менш губатий батько — цісар Фердинанд Другий, уже помітно посивілий, але на вигляд куди енергійніший, а отже, й молодший за свого блідолицього апатичного сина. Процесію замикало духівництво в чорних, лілових та червоних облаченнях. Серед них Петр побачив настоятеля монастиря святого Еммерама, з яким недавно познайомився, — симпатичного дідусика з тремтячою головою, який, ідучи, ніби кивав нею за кожним кроком. Сам отець Жозеф у поході до вечерні участі не брав.
Солдати, що марширували — чи, краще сказати, човгали — за вельможами, які теж човгали вулицею, до процесії не належали, бо йшли не в собор, а тільки до собору. Вони мали його охороняти: адже якби з отим найдобірнішим панством, зібраним в одному місці, сталось нещастя, — наприклад, вибухнула підкинута бомба, — це була б катастрофа, якої не можна уявити без трепету і від якої світ би вже ніколи не отямився.
Петр подумав, який би знявся галас та переполох, коли б він, ставши на шляху оцього розкішного збориська високорідних шахраїв, що наперед справляли перемогу, вигукнув: «Вальдштейн тут, у місті, готовий ударити вам у спину й посадити всіх у калюжу, такий готовий, що йому лишається тільки приміряти новий панцер і подивитись у дзеркало, чи буде йому личити, коли він з’явиться перед вами й доведе, що його пісенька ще не доспівана! Я бачив герцога на власні очі, я єдиний розгадав його гру, єдиний збагнув, що готується!» Але, міркував далі Петр, чи справді ці слова викликали б галас і переполох? Чи повірили б йому? Чи дозволили б ці пани вивести себе з дурного вдоволеного спокою? Навряд. Люди не люблять правди, яка суперечить їхнім надіям та меті, затикають перед нею вуха, а того, хто відкриває їм цю правду, оголошують божевільним. Отак і його, Петра, прибрали б як небезпечного шаленця, що загрожує громадському ладові, а Вальдштейн, попереджений, потихеньку вислизнув би з астрономового дому й сховався б десь-інде.
Уявивши це, Петр не встерігся від думки, чи не є отой розумний, на все готовий, безумовно відважний Вальдштейн постаттю куди значнішою, більш гідною подиву й пошани, ніж усе оце пихате високорідне кодло, що, човгаючи ногами, дефілює перед натовпом роззяв, обкурюване ладаном і стережене мушкетерами та пікінерами. Але Петр відігнав ту думку. Що очевидніші Вальдштейнові переваги, сказав він собі, то більше те зло, яке він сіє, і то необхідніше поламати його старанно приховувані плани.
Минуло трохи не півгодини, поки Петрові пощастило пропхатися крізь натовп і обминути хвіст процесії, що посувалася зі швидкістю слимака. Люди розступались перед ним неохоче й підозріливо, бо, пошарпаний у боротьбі з герцоговим охоронцем, Петр мав несамовитий вигляд: голова непокрита, бо капелюх лишився в астрономовій оселі, обличчя забруднене власного кров’ю, солоний присмак якої він і досі відчував у роті. А коли нарешті дістався до монастиря й загрюкав у браму, то мусив чекати, як здалось йому в нетерплячці, вічність, поки віконце відчинилося.
— Гер фон Кукан прийшов по свого коня? — почувся голос брата-воротаря.
Петр відповів, що хоче бачити отця Жозефа.
— Отця Жозефа нема, — відповів воротар.
— Але мені треба його бачити, — шпарко заговорив Петр. — Я мушу щось йому сказати! Таке важливе — ви й уявити не годні. Прошу вас, розшукайте його і перекажіть, що мої припущення справдилися. Скажіть йому тільки це, й самі побачите, як він схопиться й прибіжить. Він наказав вам нікого до нього не пускати, але ж він не знав, що діється і що стоїть на карті.
— Я вам сказав — отця Жозефа нема, — відповів брат-воротар.
— Де ж він? — вигукнув. Петр. — У процесії його не було, додому він не поїхав, кудись із візитом теж не міг піти, бо всі, хто міг би його цікавити, тепер на вечерні.
— Дуже шкодую, — сказав воротар і зачинив віконце. Стук його прозвучав для Петра так, ніби то не монастирський воротар і навіть не цілий монастир, а весь світ із презирливою байдужістю грюкнув перед ним дверима: враження не зовсім неслушне, бо він справді був у світі сам, і ніхто не хотів вислухати його й приєднатись до нього.