— Господи Ісусе, — повторив Вальдштейн, згорбившись у кріслі й утупивши несамовиті очі в чоловіка, що з’явився перед ним, хоча так недавно найнадійніший з надійних професіонал-убивця мелодійним сигналом сповістив, що його нема живого. — Господи Ісусе! Запаліть негайно ґнота, навіженцю! Ви не знаєте, що тут робиться і про що йдеться!
Тоді зненацька замахнувся невеликим гострим кинджалом, видобутим невідомо звідки, та Петр ухопив герцога за зап’ясток і стиснув так сильно, що той упустив зброю.
— Не робіть цього, — сказав Петр. — Ви недужий і кволий, і я б не хотів кривдити вас.
— Але як це могло статися! — вигукнув Вальдштейн, приголомшено затуляючи очі правою рукою. — Розміщення зірок сприятливе для мене. Проте Герберт мене розчарував, навіть на Джузеппе не можна покластись… Іншими словами — кінець світу. Що ви хочете зробити?
— Довести свою місію до кінця, — сказав Петр, відв’язуючи від тички жовту ракету. — Тепер мені вже ніхто не може в цьому перешкодити, бо ваше становище, пане герцогу, справді безнадійне. Ваші горлорізи переконані, що належно виконали доручення, ваші чаклуни внизу проти мене безсилі, а решта й не знають, що я тут, бо я проник сюди через двір. І ви навіть не можете покликати на поміч, бо цим би виказали свою схованку.
— Яку схованку? — здивувався Вальдштейн. — Я не ховаюсь. Якби я ховався, то не пускав би ракет із вікна.
— Пускання ракет у цьому місті свят, радощів та непотьмареного щастя — невелике диво й нікому не впаде в очі, пане герцогу, — сказав Петр.
— Чому ви називаєте мене герцогом? Хто я, по-вашому?
— Герцог Альбрехт із Вальдштейна, — відповів Петр.
— Помиляєтесь, — заперечив Вальдштейн. — Герцог Альбрехт із Вальдштейна в Меммінгені.
— Не хочу марнувати час на суперечки з вами, — сказав Петр, вибираючи з в’язки на сволоці нову ракету. — Той чоловік у Меммінгені не знає чеської мови. А ви, здається, навіть не помітили, що я вже довгенько говорю з вами по-чеському. Можна опанувати чужу мову якнайкраще, але що з того: однаково нема любішої за ту солодку мову, що нею до нас промовляла рідна мати, чи не правда, пане герцогу?
— Неможливо, немислимо, щоб якийсь недоумок зруйнував увесь мій задум, — сказав Вальдштейн квапливо, ніби йому лишалось дуже мало часу і він хотів якнайкраще використати його. — Як це ви собі уявляєте? Погасили мою ракету, а далі? Гадаєте, все залежить від цієї дурної іграшки? Так, я не сподівався вашого ідіотського вторгнення, але передбачив інші обставини, що могли стати на заваді, — наприклад, густий туман або град, — і вбезпечився від цього.
— Побачимо, — сказав Петр, прив’язуючи до тички ракету з синім гостряком. — Я не знаю вашого ракетного коду, мені невідомо, що означає той чи той колір, та дарма: я просто пущу ракету іншого кольору, ніж та, що хотіли пустити ви.
І сягнув рукою по свічку.
— Не робіть цього! — вигукнув Вальдштейн. — Прошу вас!
— А от зроблю, — відказав Петр.
Вальдштейн зсунувся з крісла й упав навколішки.
— Не підпалюйте ґнота, заклинаю вас! — благав він, здіймаючи руки. — Я, володар світу, стою перед вами, бидлом, на колінах!
Петр із запаленою свічкою в руці засміявся.
— Ви вже назвали мене ідіотом, недоумком і бидлом. Невже ви гадаєте, ніби такими люб’язностями настільки підсилите мою симпатію до вас, що я зразу стану вашим відданим другом і слугою? Ви, мабуть, більше звикли стинати людям голови, ніж переконувати їх медовим голосом. Але досить балачок. Минуло п’ять хвилин від тої миті, коли мала злетіти ваша жовта ракета. Ваші спільники за річкою, мабуть, занепокоєні: що сталось? І раптом у темряву злітає синя ракета. Що зашифровано цим кольором? Не маю уявлення. Знаю тільки: не те, що ви хотіли передати жовтою ракетою.
І підніс вогник свічки до ґнота ракети.
— Я вам забороняю! — вигукнув Вальдштейн.
Гніт зайнявся, а герцог, усвідомивши своє безсилля, впав навзнак у крісло; на його обличчя повернувся звичайний вираз безмежної погордливої байдужості. Та коли вогник наблизився до отвору ракети, він несподівано нахилився вперед, махнув правою рукою й повалив стояк саме в ту мить, коли всередині ракети вже зашкварчало. Петрові довелося підбігти й роздушити ракету підбором.
Вальдштейн задоволено відкинувся на спинку крісла.
— Ви, правда, не знаєте мого ракетного коду, але вибрали добре, — сказав він спокійно, рівним голосом. — Синій колір означає: «Все пропало, все викрито, нічого не робити». Цю ганебну синю ракету я мав тільки в одному примірнику, і його ви оце щойно знищили. А тепер дійся воля божа.