— Щось подібне казав мені й папа, коли виряджав проти вас, — відповів Петр.
— Але зразу ж вас і відкликав, — нагадав Вальдштейн. — Не забувайте: я знаю, про що ви говорили з отцем Жозефом у монастирському саду.
Петр виглянув у вікно.
— Кажете, ваші спільники почнуть сходитися за чверть години?
— Так, — відповів Вальдштейн трохи здивовано.
— Мені здається, вони вже сходяться, — сказав Петр. — Тільки чомусь вони схожі на стражників.
А за хвилину внизу загрюкали в двері. Потім зі сходів почулася збуджена розмова, а ще за хвильку клямка на дверях Вальдштейнової мансарди ворухнулась.
— Ласкавий пане, пробачте, що порушую ваш спокій, але тут прийшли люди з ратуші, — почувся несміливий, старечий голос астролога Сені.
А тоді в двері затарабанили, і хтось грубо крикнув:
— Відчиніть! Негайно відчиніть!
Петр відсунув засув, і ввійшов начальник міської варти з пістолем у руці, а за ним ще троє озброєних людей.
— Ви пускали з вікна ракети, — сказав начальник варти.
— Це не заборонено, — відказав Петр.
— Так, поки воно не завдає збитку, — уточнив начальник. — Але ви своїми ракетами підпалили склад ганчір’я на Горішнім Верді. Віддайте мені зброю й засвідчіть вашу особу.
Петр простяг начальникові шпагу й видобув з кишені подорожній паспорт, просяклий водою.
— Тьху, чорт, — лайнувся начальник варти, силкуючись прочитати розлізле письмо. — А хто цей другий пан?
Вальдштейн підвівся, уражений і гордий.
— Прошу звертатися до мене з належною шанобою. Скільки збитку сталося з вини цього чоловіка?
— Купець Ціммерман, власник складу, оцінює його в двадцять золотих.
— Я заплачу двісті, — сказав Вальдштейн. — І більше не хочу маги з вами ніякого діла.
— Скільки ви заплатите, це визначить суд, — відказав начальник варти. — Покажіть свої документи.
— Не покажу, — сказав Вальдштейн.
— Хто ви такий? Як зветеся?
— Це не ваше діло, — відрубав Вальдштейн.
— А це ми побачимо, моє чи не моє, — сказав начальник варти. — Хто власник цього будинку?
Ввійшов учений астроном Кеплер, що доти стояв за дверима.
— Це я, доктор Йоганнес Кеплер, колишній двірський астроном його величності цісаря. А цей пан — мій квартирант.
— Ви прописали його в ратуші?
— Я не вважав це за потрібне.
— Ви сплатили за нього податок? Чи він сам заплатив?
— Який податок?
— За тимчасове проживання.
— Коли кажу, що не вважав за потрібне прописувати його, з цього випливає, що податку я не платив, — сказав Кеплер.
— Хто він такий? Як зветься?
— Цього я не знаю, — відповів астроном. — Знаю тільки, що це високородний пан.
— Знаємо ми таких високородних панів, — сказав начальник варти й звелів одному зі стражників: — Обшукати, чи нема зброї.
— Не торкайтесь до мене! — скрикнув Вальдштейн, і на його обличчі знову проступив вираз нестямного гніву. Але стражник, не зваживши на те, почав ретельно обмацувати його обома руками.
— Викличте графа Макса фон Вальдштейна! — закричав герцог. — Він підтвердить мою особу.
— Нащо кликати якогось там графа? — здивувався начальник варти. — Просто скажіть нам, хто ви, й покажіть свої папери.
Вальдштейн тільки зціпив вишкірені зуби; ніс його поблід і по-негроїдному розтягся вшир.
— Здається мені, — сказав Петр, — що цю шахову партію ви програли.
— Які там шахи! — озвався начальник варти. — Підете до цюпи. Обидва.
— Даю вам слово дворянина, — мовив Вальдштейн, — що я — високопоставлена особа, але не можу назвати свого прізвища з державно-політичних причин.
— Чхав я на ваше слово, — відказав начальник варти. — Я й сам дворянин, син барона, шкода тільки, що мати моя була праля. То що? Підете своєю охотою, не опинаючись?
— Піду своєю охотою, але богом присягаюся, ви про це пошкодуєте.
— Оце гарна мова високородного пана, — сказав начальник варти. — Ходімо.
І вони пішли.
Капелюх Петра Куканя
В підземеллі, куди вкинули обох без попереднього допиту, бо година була вже пізня й магістратські урядовці давно розійшлись по домівках, Вальдштейн поводився спокійно. Його обличчя, наскільки видно було в густій сутіні, знов набуло вже згадуваного й змальованого вальдштейнівського виразу байдужості та спокійної певності себе. Ледь розтулені повні губи промовляли: «Так, це мені до речі, це все діється за моїми задумами». Та коли в нічній тиші дзиґарі вибили десяту годину, він раптом вибухнув конвульсивним сміхом, скоріше схожим на плач, і впав на нари.