На цих словах герцог перебив Петра:
— Про це забудьте. Це я сказав у мить безтямної люті.
— А все ж сказали, — провадив Петр. — Це можна зрозуміти й виправдати, як і те, що тепер, коли безтямність вашої люті минулась, ви хочете мені довести, що мої дії проти вас були злочинні. Ми маємо аж задосить часу, тож говоріть, прошу вас. Але, нагадую, до людини, яка зрадила свою націю, я почуваю велику недовіру й не дуже охочий слухати її з дитячою прихильністю.
Вальдштейн відповів:
— Ви цікаво формулюєте своє обвинувачення. Кажете, я зрадив свою націю, тобто самого себе. Але ж самі ви, покинувши батьківщину ще за Рудольфа Другого, вважаєте себе чехом-патріотом, а мене, людину, що звеличує вашу націю в міру своїх неабияких сил і створила на північному сході Чехії оазу спокою, добробуту й безпеки, мене, єдиного чеха, що в ці тривожні часи спромігся діяти, тоді як решта або взяла ноги на плечі, або піддалася жіночій слабодухості, ви, пане Кукань, із чеської нації виключили. Та хай уже, я зовсім не маю охоти сперечатися з вами на цю нудну тему. Кажете, я зрадив свою націю, повторюєте, мов папуга, поширене ідіотське твердження про мою нечувану зрадливість, бо я з кількома солдатами перейшов на бік цісаря. Але одинадцять років, що минули відтоді, — занадто короткий час, щоб світ спромігся належно оцінити той мій учинок, на перший погляд такий ниций. А тим часом я міг би спокійненько порядкувати маєтками, що їх лишила мені в спадщину моя кохана дружина Лукреція, чию руку, на жаль, трохи жовтаву й зморшкувату, прирік мені — не дивуйтеся! — Кеплерів гороскоп. Але я вже тоді бачив, що справа вашої коханої нації, пане Кукань, програна, і знав: як маю колись простягти руку допомоги народові, про який ви ніколи не дбали, хоча й зворушливо балакали, і вивести його з болота, в якому він опинився через дріб’язкове себелюбство проводирів, то повинен спершу набути відповідної сили. Чеські пани ніяк не могли обрати короля з-поміж себе і, щоб ніхто з них не шкодував, посадили на трон пфальцького курфюрста, якого доля вашої батьківщини, пане Кукань, цікавить не більше, ніж мене доля американської Віргінії. Він після першої програної битви дременув, покинувши ваших земляків напризволяще. В цьому нещасті я не винен, я з’явився на арені, коли чехи вже програли війну, а тепер намагаюсь урятувати, що можна.
— Ви дуже елегантно змалювали, як загарбували конфісковані маєтки чехів.
— Я їх не загарбував, а купував, — відповів Вальдштейн.
— За знецінені гроші, які самі й карбували.
— Під час війни гроші завжди знецінюються, а я не чаклун, щоб це відвернути, — сказав герцог. — Отож я скуповував ті маєтки, щоб вони не попали в руки чужинців,і коли при цьому трохи потрусив цісарську скарбницю, то й не подумаю дорікати собі за це. Я цим вимурував собі підвалини могутності: хіба ж цісар не пристав на мою пропозицію за мої гроші набрати й озброїти військо для нього? Тобто я зробив те саме, що робили й ви, коли стали першим міністром турецького султана. І ваш перший крок тоді був — набрати й озброїти сильну сучасну армію. Бо, коли мене правильно інформував мій небіж Макс, а його — мій підчаший, кавалер де ла Прері, ви, пане, і колишній перший радник султана, офіційно званий Розумом Його Величності, — одна й та сама особа.
— Вас інформували правильно, — сказав Петр. — Та коли те саме роблять різні люди, воно вже не те саме. Я набирав турецьку армію для того, щоб відвернути європейську війну, а ви втрутились у цю війну на користь того, хто її розпалив: цісаря Габсбурга.
— Цісар Габсбург війни не розпалював, — сказав Вальдштейн. — Розпалили її ви, пане Кукань, жахливим провалом свого турецького експерименту. Розпалили її тим, що не спитали зірок, чи вони сприятимуть вам, коли ви рушили до Європи вбити свого ворога, кардинала Гамбаріні. Розпалили її тим, що, хоч і втиснули скіпетр у руку Людовіка Тринадцятого, але зразу по тому його покинули й тим дали змогу кардиналові Рішельє стати першим міністром. А кардиналові до вподоби, що німецькі держави знесилюють одна одну війною, бо Франції, яка не воює, це вигідно. Тому він не хоче, щоб німецька війна припинилася. Тому він помирив шведського короля з Польщею й дав йому змогу втрутитись у німецьку війну. А що він бачив і бачить у мені великого миротворця, то й послав до Регенсбурга отця Жозефа нацькувати на мене курфюрстів.