– Подеколи… – Мастерсон потайки заховав брудну чохлу своєї сорочки під рукав плаща, намагаючись впоратися з дрижачою рукою, що тримала ложку… – Подеколи, я маю бажання покласти всьому край. І якби не був таким страшним боягузом, то давно би наважився на це.
І тоді, коли з’явилося безперечне визнання, Боббі взявся до діла. Мастерсон належав до артистичного типу людей, що потребували повсякчасного підбадьорення й лестощів. Його не можна було надміру обтяжувати. Томмі завжди мав майже нескінченну здатність всотувати компліменти, славу і хвалу. Безсумнівно, що Джойс могла би тримати чоловіка в шорах, якби була не така ощадна, коли уділяла належний йому пайок амвросії. А він зголоднів уже давно. Боббі годував його солодкими цукерками лестощів цілісінький день і покинув захмелілим від радощів опівночі – майже таким п’яним, як раніше від віскі. Він піднесеться духом, і покаже їм, їй Богу, що в нього зостався ще порох! Тимчасово він був у депресії, але – як сказав Боббі – цього і слід зазвичай чекати від будь-якої людини, обдарованої такою чуйною і творчою уявою! І він стільки п’є, однак може перестати. І він перестане! Голову дасть відрубати! Йому урвався терпець!.. І багато такого иншого.
Перш ніж він заснув, Боббі надіслав телеграму до Ненсі.
джойс негайно потрібна в нью-йорку крапка томмі відмовився від хмелю крапка живе новими амбіціями крапка потребує регулярної наснаги підбадьорення товариства крапка наполегливо порадьте їй допомогти йому крапка опишіть це їй як важливу соціяльну роль крапка вона далі буде працювати в лізі захисту крапка ви не мусите казати їй цього крапка з любов’ю містер порятуй p s і надій на успіх більше ніж зазвичай коли дбаєш про инших р м
У неділю вдень, коли він заснув у своєму шезлонзі, його збудили і попросили підтвердити одержання радіограми. Він вдоволено усміхнувся.
джойс виїхала до нью-йорка опівдні
– Патриція чудово малює – продовжила Максина, передаючи Боббі його горня.
– Та невже?
– Батиком.
Очі Боббі байдуже блукали по заголовках першої сторінки "Ле Матен" під ліктем.
– Якісь новини?
– Ні… Але – що це? семеро американців травмовані в залізничній аварії неподалік… О мій Боже!
Максина поспішила услід за ним, коли він помчав з кімнати щоб викликати таксі. Упродовж наступних кількох хвилин, поки він нестямно кидав найпотрібніші речі в сумку, вона не відступала від нього, витягуючи уривки фраз… Жахлива пригода… мій найкращий друг… мушу їхати… страшенно шкода… Ні!.. Ні!.. Мушу йти – негайно!
– Але – Боббі!.. Моя вечірка!.. Ти ж не зможеш мені такого заподіяти!.. Будь розважливий!.. Ти ж можеш вирушити увечері, нічого не станеться!.. О, я думаю, що це просто надто жорстоко – надто жорстоко!
Він не слухав її… Обід?… Сміховинно!.. Він поцілував її вологе лице й побіг… Не було часу на повільну автоматичну підойму. Він помчав униз сходами.
Зазвичай оглушливе ревіння пропелерів доводило його до відчаю; потроху згризало нерви. Сьогодні він майже не помічав гуркоту. Він не бачив нічого дорогою до летовища Ле-Бурже, і так само байдужим був йому даленіючий краєвид, коли П’єр Лоде спрямував угору ніс свого повітряного судна і стрімко піднісся до хмар, виконуючи, як він хвалився того дня, рекордний політ з Парижу до Рима.
Боббі досі стискав газету в руці; це не було потрібно, тому що він пам’ятав майже кожне слово… Учора пізно ввечері експрес Неаполь – Рим… розбився поблизу Чампіно… розімкнутий перемикач… місіс Гелен Гадсон, провідниця гурту туристів… смертельно травмована… переведена до Англійського шпиталю на Віа Номентана в Римі.
Він пригадав те місце… невеличкий шпиталь… Ардмор… добрий чоловік… головний лікар… спеціяліст з горла. Він знав його.
Повільно ішов час. Подеколи напруження відступало, і він, кволий, лягав на подушки, запитуючи себе, якою мірою його дрижання спричинене двигтінням повітряного судна. Тоді його проймала тривога, висушуючи горло, викликаючи нудоту.
Дорозі не було кінця. Видавалося, що так само довго їхати з черепашою швидкістю тридцять миль на годину від летовища до шпиталю.
Таксі завернуло у лікарняні ворота і сповільнило рух, виїхавши на покриту жорствою доріжку з густим живоплотом. Воно спинилося під дашком. Він не запам’ятав те місце таким понурим, мовчазним, зловісним, яким воно видавалося нині. Він міркував, чи саме таким виглядав Брайтвуд людям, які приходили, стривожені, підупалі духом, щоби запитати, чи дихають ще їхні любі.