Поки писався лист, Меррік витяг портмоне, узяв квиток на пароплав і порахував дві тисячі доларів великими купюрами.
– Ось – показав він на них, коли Брент закінчив. – Це для тебе – і забирайся геть! І якщо тобі потрібна добра порада, я пропоную тобі відмовитися від намагань стати людиною, якою ти ніколи не будеш; знайди собі нові зв’язки; нових чесних друзів; солідну роботу; забудь старе – і будь людиною!
З перекривленим лицем Брент простягнув руку, наосліп намацуючи гроші. Меррік знехтував жест. Таке кіно не було йому до душі.
– Ти ж можеш виїхати з країни, чи не так?… Я домовився про все, і проблем з паспортом не буде, хіба що тебе шукатимуть за якийсь инший злочин. Певен, що тебе не зупинять?… Ти ж нікого більше не грабував, окрім своєї сестрички, чи не так?
– Ні! Ні! … Боже … яка я негідь! – упавши в крісло, Мотні обхопив скуйовджену голову руками.
– Ти не мусиш лишатися негіддю, Бренте… Почни нове життя! Чесне! Тобі це до снаги! Я вже йду. Якщо в тебе виникнуть проблеми з від’їздом, дзвони мені. Ось моя візитівка. І, гадаю, тобі не треба нагадувати, що місіс Гадсон ніколи не повинна дізнатися про нашу невеличку оборудку.
– Хочете сказати, – промовив Брент, підводячи спантеличений погляд, – що вона не повинна знати, звідки взялися ці гроші? Що ви сподіваєтеся з цього мати?
– Це моє діло!.. Ні, думаю, що скажу тобі… тільки щоби позбавити тебе гидкої підозри, що мій обов’язок перед нею може якимось чином знеславити її… Пригадуєш історію про смерть її чоловіка?
Брент кивнув.
– Пригадуєш, що було врятовано життя юнака, коли топився доктор Гадсон?
– Так, пригадую… якийсь багатий хлопчисько… О Боже, то був ти?
– Так! Того дня моє життя було врятоване завдяки пристрою, що міг би повернути життя доктору Гадсону, якби був під рукою. І якби Гадсон жив, то ти не розтринькав би гроші місіс Гадсон. Тепер розумієш?
– І чи ж не тому ти став лікарем?? – Спитав, вибалушивши очі, Брент.
– То була б дуже добра причина… але не про це мова. Я просто хотів, щоб ти знав природу мого зацікавлення твоєю сестрою… Мені цілковито байдужа твоя думка про мене, але я волію, щоб ти не вигадував про неї дурниць!
– Отже, ти подумав, що він повернув тобі життя – щось на взір того – і ти маєш добре прожити його; це так?
– Щось таке.
Брент довго дивився угору скляним поглядом, а тоді заговорив, наче не своїм голосом.
– Боже! Я ніколи не чув чогось подібного!.. А нині ти просто подарував мені нове життя! Якби я був такою ж людиною, як і ти, то, мабуть, мав би також вдіяти щось, чи не так?
– О… не обов’язково… Дуже довго я вирішував, чи повинен робити щось сам… Я був досить непростим хлопцем, Бренте. І уникнув би цієї долі, якби міг.
– Що ти маєш на увазі, непростим?… Ти ж нічого не крав, чи не так?
– Ніколи не мав такої потреби… Мав усе… Аж занадто!.. Зіпсував силу людей! Ти мав надто мало. Думаю, що саме цим, передусім, ми й відрізняємося.
– Як думаєш, я можу… якось віддячити за те, що ти зробив для мене?
– Мабуть. Якщо, звичайно, такі речі тебе цікавлять.
– Що, наприклад?
Меррік устав і взяв своє пальто.
– Тобі доведеться здогадатися самому.
– Я хотів би знати, – серйозно мовив Брент.
– Ти справді цього хочеш? – перепитав Меррік, поклавши обидві руки на плечі Монті і зазирнувши йому просто у вічі.
– Так, понад усе в житті!
Монті видалося, що його молодий атлетичний доброчинець ніколи не прокинеться з важкої задуми, яку нагнали на нього ці слова. Він стояв, обпершись на стіл, руки глибоко в кишенях, забувши про все, що діється навколо.
– У такому разі, – мовив він повільно, – думаю, що мушу допомогти тобі. Я не хочу! Але – існує невеличкий шанс, що… Отже! Поголися і одягнися ошатно. Я буду в чекальні, коли ти зійдеш униз. Ми пообідаємо, і я розповім тобі все. Решта залежить від тебе… Подряпини варто замастити йодом… Вибач, що поранив тебе.
У таксі вони поїхали до ресторану в центрі міста. Обідній час уже минув, і, сидячи за столиком у кутку, вони могли бути певні, що їх ніхто не потривожить. Діставши пораду забути про події останніх двох годин, Монті, знову певний себе, з пильною увагою слухав хазяїна столу. Якщо він і не був добрив ґрунтом для засівання нових ідей, то тільки через те, що йому бракувало плуга й борони.
– Хочу розповісти тобі дивну історію, Бренте, про скульптора на ім’я Рандольф. Мене не здивує, що вона видасться тобі неймовірною. Уперше почувши її, я думав те саме.