Постскриптум вашого листа глибоко засмутив мене. Вона покинула Беладжо приблизно о четвертій, як ви кажете… під зливою… занепала духом і зраджена… через тебе і мене – того, хто готовий покласти за неї своє життя! Задушливий невеликий пароплав до Комо. Мабуть, переночувала там або сіла на поїзд до Мілану… не знаючи, куди податися… і що робити далі! О Боже – чи була вона коли-небудь в жалюгіднішому становищі? Порадьтеся з Джеком з цього приводу. Запитайте його, чи бачить він якийсь рятунок. Якщо ані він, ані я не зможемо придумати плану, що допоможе тобі поспілкуватися з нею, не наражаючи на ризик усе, що ми спробували зробити для неї, то краще до неї не наближайся! Ця ситуація розпачлива, але нічого не зробиш!"
Тоді він написав листа до Гелен, якого не мав наміру надсилати, роздер його на дрібні шматочки, роздягнувся, ліг у ліжко, спробував почитати, вимкнув світло і відпружився.
Уже дуже довго він мав таку звичку – перед самим сном спробувати заглянути всередину. Коридор – як він називав його – був, звісно, простою галюцинацією, яку розвивали й заохочували його власні пошуки. І вже дуже давно він вирішив, що коридор був лише незвичайною якістю його власної уяви, розміщений де-небудь на безлюдді між затьмаренням свідомости і сном.
Йому подобалося шукати його, і, напрактикувавшись, він виробив здатність фіксувати затуманення своєї свідомости саме на тій стадії, де перебував цей цікавий фантом.
Його виразність залежала від настрою; а настрій – у тому що стосувалося до коридору – залежав від проєктів, над якими він саме працював у царині розширення особистости.
Зазвичай дуже тонкий, слабкий стовпець обнадійливого жовтого світла струменів по грубій підлозі – вона завжди виглядала так, наче вистелена кругляками. Однак це тривало лише мить. Великі двері розчинялися, і світло вливалося досередини… саме настільки, щоби живити невеличку надію.
Сьогодні ввечері – можливо, завдяки своїй новій інвестиції, великому зосередженні на ідеї, яку він прагнув пояснити Брентові, та емоційному напруженню, яке вони пережили обоє – його настрій, як виявилося, був незвичайно сприятливий для матеріялізації коридору.
Коли він наблизився до тих сірих сутінків підсвідомости, розпливчасті лінії враз почіткішали. Двері, замість того щоб відхилитися трішки, повільно, обережно розчинялися! Коридор наповнився мерехтливим сяйвом.
Після того події минали із запаморочливою швидкістю. Коридор раптом уречевився – відокремився від нього – і він туди зайшов! Страшенний стугін оглушив його. Коли сліпуче сяйво великих дверей виявилося надто болючим для обличчя, він звернув увагу на речі навпроти стіни, кліпаючи щосили, щоб призвичаїти очі до сліпучого світла.
Усі намагання пригадати опісля, що саме він побачив там, виявилися марними. Вони належали до суворо обмеженої фази підсвідомости, і їх годі було відтворити будь-инде.
У нього зосталося тільки дуже тьмяне враження, що він бачив власну лабораторію – піч, чорний комутатор, невеликі лещата, прикручені до столу. Його мініатюрна гамарня палала ясним вогнем. Біле полум’я стріляло з-під шарнірів. Безсумнівно, що саме воно було причиною стугоніння. Також у нього зостався потьмянілий спогад, що двері п’ятифутової шафки, де містилися всі пристрої, які він з такими зусиллями майстрував довгими місяцями, були розчинені навстіж… Він майже вирішив, кілька тижнів тому, розібрати їх і вивезти геть, перш ніж якийсь допитливий колега у шпиталі виявить, яка смілива річ у нього на думці і візьме його на кпини…
Отже – чував він чи спав, був при своєму розумі чи вижив з нього – але це сталося!
У найнижчій переділці була коробка з електронними лампами; але вони були розташовані не в тій черзі, як у його шафці!
Він зосередив усі свої зусилля, щоб змалювати в уяві ту ілюзорну лампову коробку, і напруження пробудило його свідомість.
Відкинувши набік постіль, він вистрибнув з ліжка, облитий потом, тремтячи так, що ледве стояв на ногах. Годину він сидів за столом, малюючи креслення ще одного експериментального плетива своїх ламп. Він не міг позбутися враження, що перебував на межі відкриття. Дивне відчуття екзальтації огорнуло його.
Механічно вдягнувшись для вулиці, він вийшов у покинутий вестибюль і помчав надвір. Він ішов миля за милею, не знаючи і не цікавлячись, куди насправді йде; ішов довгими кроками, не бачачи нічого; донесхочу насичений дивовижним досвідом, що досі приставав до нього, наче одіж… Коли благословилося на світ, він зрозумів, що опинився на поромній пристані.