Повернувшись до готелю, він викупався, поснідав і поїхав в авто до залізничної станції. Замовивши купе, ліг у ліжко і проспав без снів цілісінький день. Прокинувшись у темряві, він певний час не міг пригадати, де опинився. Тоді прийшов спогад, і широкий усміх зацвів на його лиці. Чудне відчуття сили пройняло його. Він засміявся, згадавши Рандольфа. Рандольф теж сміявся. Трава йому видавалася зеленішою; усі звуки мажорними; кожне відчуття інтенсивнішим. Він сміявся так, як сміявся Рандольф.
– І колись я вважав його божевільним!
Він сидів на краєчку полиці і пильно вдивлявся в блискучі стіни свого купе з червоного дерева, широко розплющивши очі з подиву, яким пройняло його це приємне самозаглиблення. Він засміявся.
– І колись я думав, що Гадсон божевільний!
Стукіт вагонів на стику рейок, дзенькіт ланцюгів і виття залізних коліс, що страждали на крутобокому повороті, спинили цю чарівну рапсодію. Звук власного сміху далі відлунював у його мозку. Він незграбно потер зап’ястям чоло і ковтнув повітря пересохлим горлом.
– Мій Боже! – застогнав він. – Напевне, я сходжу з розуму!
XIV
За тиждень Молодий Меррік переконався, що коли починаєш підозрювати себе в потьмаренні розуму, то психічний розлад починає живитися з самого себе.
Хворобливо самозаглиблений, він перебільшував вагомість своїх вишуканих манер, ловив себе на тому, що робив речі автоматично, і запитував себе, що ще міг вчинити, про це не пам’ятаючи.
І тоді, упродовж двох годин одного п’ятничного ранку Пайл сказав йому: "Ти сам не при собі цими днями. Щось тебе тривожить?" Вотсон зауважив: "Я наглядатиму за пацієнткою Вібер. Вона думає собі, що ти ще надто молодий. Звісно, це нісенітниця, але ми мусимо виявити поблажливість…" Ненсі Ешфордл спитала: "Що трапилося Боббі? Утомився?"
Отже, питання вирішено. Опівдні він сказав Пайлові, що їде в село на кілька тижнів. Після обіду він взявся розбирати свою невеличку лабораторію, скориставшись допомогою санітара, який пакував устаткування в коробки. Спершу він мав намір покласти ці речі на зберігання у своєму покої поряд з шпиталем. Добре поміркувавши, він відправив все до Виндимеру. Можливо, він захоче розважитися, якщо час минатиме довго.
Фермери уздовж дороги при озері Сагінак звикли до того, що високий, стрункий хлопець, у спортивних штанях і білому светрі хутко ходив по шосе; дізналися, хто він такий; самовдоволено міркували про причину його дозвілля. В одній розповіді йшлося про те, що його вигнали зі шпиталю за пияцтво, в иншій – що він вирішив покинути медицину і ледарювати. Меґс, цікавість якого сягнула тієї стадії інтенсивности, що змушує стратити або спокій, або розум, наважився спитати в Боббі, чому він повернувся додому, і дістав відповідь, що його молодий хазяїн одужує після "легкого дотику прокази".
Старий Ніколас відчутно постарів за той перший тиждень і галантно приховував, свою заклопотаність, однак той добрий намір тільки примножив тривоги внука. Надмірна самотність старого сердила його. Він докоряв собі за необережні зауваги, які мали на меті лише одне: побачити наскільки сміховинно далеко може зайти його дідусь тільки для того, щоб погодитися з його нісенітницями.
– Думаю, міг би переконати його, що хмара подібна до верблюда, – думав Боббі, – а тоді доказати, що сам нагадую яструба.
Минуло понад два тижні, перш ніж у нього з’явилося хоча б якесь бажання монтувати свою лабораторію. Якимось способом вона була пов’язана з його психічним розладом, і сама згадка про нього проймала його огидою. Одного ранку, снідаючи, він згарячу оголосив, що хотів би використати кімнату на горищі під лабораторію.
Ніколас був у захваті. Теслі, водогінники та електрики прибули в будинок ще до обіду, вислуховуючи накази молодого науковця, який, очевидно, добре знав, чого хоче, здивувавши їх широтою своєї практичної обізнаности в їхній професії.
Того дня за вечерею Боббі був більше схожий на себе, ніж у будь-який инший час, відколи повернувся додому.
Фермери, що жили поблизу шосе, сумували за ним; гадали, що його відпочинок завершився, або що його викликали до шпиталю, або що він поїхав "женихатися в чужі краї".
Старий Ніколас хвилювався тепер про нього більше, ніж будь-коли; боявся, що довге ув'язнення на горищі завдасть йому шкоди. Боббі рідко сходив на нижній поверх. Їжу переважно передавали нагору, і його страви лишалися майже непочатими так само часто, як і ні.