– Я хотіла би бачити свої акціонерні сертифікати.
– Безумовно, місіс Гадсон! Аякже!
Голос Т. П. звучав по-батьківськи. У душі він захихотів. Якщо ця навдивовижу гарна молода вдова має надію дізнатися, як вона стала власницею акції Аксіон Моторз, ознайомившись зі своїми акціонерними сертифікатами, то на неї чекає розчарування. Вона застукала його зненацька на стосунках з її нікчемним кузеном, і вже він зробить наступний хід у цій маленькій грі. Авжеж, з цих сертифікатів вона не дізнається нічого нового. Хіба не сказав він Райлі відіслати акції доктора Мерріка назад до офісу Аксіону, щоб їх переоформили на ім’я місіс Гадсон? Аякже!
Однак зайвий раз переконатися не зашкодить. Він досить виразно пам’ятав, що написав Блеру, трансфертному агентові Корпорації "Аксіон Моторз", повідомивши йому, що всі майбутні дивіденди з того блоку акцій слід пересилати на адресу місіс Гадсон, яка тепер володіє ними, і що сертифікати будуть надіслані йому на переоформлення. Безумовно, він пам’ятав, що сказав Райлі про це. Однак про всяк випадок він запитає.
– Я пошлю по них, – заговорив Т. П., привітно сяючи. – Вибачте, будь ласка.
Він затримався в сусідньому кабінеті на цілих п’ять хвилин, і, повернувшись, витирав своє широке чоло великою хустинкою з монограмою. Повернувшись у крісло, він усміхнувся, не надто щасливо, і сказав:
– Знадобиться трохи часу. Якби ми знали, що ви бажаєте побачити їх, то вони були б готові. Такі речі ми ховаємо далеко, а тому не дивуйтеся.
– Так, – сказала Гелен з розумінням, – це й не дивно.
– Просто жаль, що ми вас так довго затримуємо, – пошкодував Т. П. І чому ж ця жінка не скаже: "О, тоді завдавайте собі клопоту".
– Я зачекаю, – відповіла вона, зручно примостившись у великому кріслі.
Т. П. нетерпляче застукотів по столі пальцями.
– Вам відомо, що ми маємо їх, звісно, бо инакше ви не би отримували дивідендів.
– О, безумовно.
– Вони ніяк не різняться від инших… Ви ж бачили акціонерні сертифікати, мабуть?
Він далі був приязний з нею, однак насправді його становище було відчайдушне.
– Так… Але я хотіла би поглянути на ці! – вона зиркнула на свого годинника.
Т. П. більше нічого не міг вдіяти. Він натиснув на ґудзика, віддав наказ, спробував бути веселим, виглядати незворушним; однак розмова не була втішною. Ніхто з них не виявляв до неї найменшої цікавости.
Зрештою принесли сертифікати, і він передав їх через стіл.
Вона витягла верхній з-під широкої гумової стрічки, розгорнула, обернула і помітила індосамент, згідно з яким його переписано з Роберта Мерріка на Гелен Гадсон.
– Дякую! – сказала вона, устаючи. – Думаю, цього вистачає. Завтра я зайду ще раз, щоб поговорити з вами.
Т. П. не марнував часу, як тільки його клієнтка пішла. Він підніс слухавку, і в своїй найкращій манері наказав телефоністу з’єднати його з доктором Мерріком у Брайтвудському шпиталі. І як тільки налагодився зв’язок, Т. П., анітрохи не вагаючись, без жодних церемоній повідомив про все, що сталося. Відповідь, яку він отримав, складалася з кількох слів, що їх зазвичай не вживають в телефонних розмовах, і, слід сказати, такі обмеження цілком виправдані.
– Отже, докторе, хвилювання тут цілковито недоречні! Кажу ж вам, що уникнути цього було годі! Або це, або сказати їй, що в нас взагалі їх нема! Чи це покращило б становище?… Дідько!.. Вона цілий час мала підозру. І ви могли б знати, що так буде! Ця жінка не простачка!.. Що сказала? … Та де ж я знаю, доку. Вона помчала звідси – притьмом – як куля – трішки розбурхана, напевне… Ні, не знаю, кажу ж вам. Мабуть. Якщо так, то ви незабаром дізнаєтеся!.. Мені так само шкода, як і вам, доку; але ви могли б…
Почувши металеве клацання, Т. П. здригнувся. Він поклав слухавку на підставку, відсунув ліву нижню шухляду зі стола, витягнув пляшку і склянку; налив, проковтнув, засичав, задрижав; поставив пляшку на місце, закрив шухляду, запалив сигару, натиснув на ґудзика.