Цілком один, за поселенням, на голій галявині плоскогір’я. У місячному світлі скелі виглядали наче вибілені часом кістяки. Унизу, в долині, вили на місяць койоти. Боліли синці, і кров ще сочилася, але він плакав не від болю, а тому, що став самотнім, тому що його вигнали в цей мертвий світ місячного сяйва й скель. Він сів на край провалля. Позаду, за спиною, сяяв місяць, він поглянув униз на темні тіні плоскогір’я, в чорну примарну тінь смерті. Лише один крок, один маленький стрибок… Він простяг до місяця праву руку. Із пораненого зап’ястка ще текла кров. Кожні кілька секунд спадала краплина, темна, майже невидима в мертвотному світлі. Кап, кап, кап. Завтра, і знову завтра, і знову завтра…
Йому відкрився Час, Смерть, Бог.
— Самотній, завжди самотній, — говорив молодий чоловік.
Ці Джонові слова журливою луною відгукнулися в Бернардовім серці. Сам, самотній…
— Так само й я, — вирвалося в нього зізнання. — Жахливо самотній.
— Справді? — здивувався Джон. — А я думав, що в Іншому Місці… Я про те, що Лінда завжди казала, ніби ніхто й ніколи там не самотній.
Бернард знічено почервонів.
— Ти знаєш, — промимрив він, відвернувши очі, - мені здається, що я не зовсім такий, як більшість. Якщо вийдеш на світ не схожим…
— Саме так, — кивнув Джон. — Якщо хтось не схожий на інших, він неодмінно буде самотній. Ним гидуватимуть. Ти знаєш, вони мене ні до чого не допускають. Коли інших хлопців послали провести ніч у горах, щоб побачити уві сні своїх покровителів, свою священну тварину, мене не пустили з ними, вони не хочуть поділитися зі мною таємницями. Проте я сам зробив це, — додав він. — Протягом п’яти днів я нічого не їв, а тоді однієї ночі сам пішов у ті гори. — Він показав рукою.
Бернард поблажливо осміхнувся.
- І тобі щось явилося уві сні?
Джон кивнув.
— Але що — говорити не можна. — Він трохи помовчав, тоді продовжив тихим голосом: — Я зробив таке, чого ніхто інший не робив: я стояв спиною до скелі літнього дня проти розпеченого сонця з розпростертими руками, як Ісус на хресті.
— Заради чого?
— Я хотів відчути, як то бути розіп’ятим, висіти проти пекучого сонця.
— Але для чого?
— Для чого? Ну… — Джон завагався. — Я відчував, що мушу це зробити. Якщо Ісус витримав… До того ж на моєму сумлінні був негарний вчинок… А ще — я був нещасний, ось чому.
— Дивний спосіб лікувати своє хворе сумління, — сказав Бернард. Але, подумавши, вирішив, що, зрештою, в цьому є якийсь сенс. У кожнім разі, це не безглуздіше, ніж ковтати сому…
— Я стояв, аж доки втратив свідомість, — сказав Джон. — Упав долілиць. Бачиш шрам? — Він підняв з лоба густу жовто-русяву чуприну. На правій скроні оголився блідий збрижений рубець.
Бернард глянув і, здригнувшись, злякано відвів очі. Умовні рефлекси і виховання робили його не так жалісливим, як до краю гидливим. Одна лише згадка про хворобу чи рани викликали в нього не лише жах, а й бридливість, навіть огиду. Як бруд, каліцтво або старість. Він поспішно змінив тему розмови.
— А чи не хотів би ти разом із нами повернутися до Лондона? — запитав він, роблячи перший хід у грі, стратегію якої він потайки розробляв, збагнувши, хто є так званим “батьком” цього молодого дикуна. — Ти не проти, хотів би цього?
— А ти справді візьмеш мене із собою? — засяяло обличчя Джона.
— Звичайно, якщо дістану дозвіл.
- І Лінду візьмеш?
— Та… — Бернард завагався. Взяти цю огидну істоту! Ні, це неможливо. Хіба що… Бернардові раптом спало на думку, що саме її огидність може виявитися величезною перевагою. — Ну, звичайно! — закричав він, надолужуючи свої вагання надміром галасливої сердечності.
Молодий чоловік глибоко й щасливо зітхнув.
— Тільки подумати — здійсниться те, про що я снив усе своє життя. Пам’ятаєш, що говорила Міранда?