— Хто?
Але молодий чоловік, очевидно, не чув запитання.
— О диво! — вигукнув він, сяючи очима, його обличчя зарум’янилося. — Скільки на світі прегарних створінь! Яка досконала істота людина! — Рум’янець раптом погустішав: він згадав про Леніну — повненького, усміхненого, в розквіті юності, з гладенькою шкірою ангела в темно-зеленій віскозі. Голос його затремтів. — О прекрасний новий світ… — але тут він затнувся, кров відійшла від щік, він сполотнів. — Ти одружений із нею? — ледь вимовив він.
— З нею — що?
— Одружений. Назавжди. По-індіанському “назавжди” означає, що не можна ніколи розлучатися.
— Хай Форд милує, - Бернард мимоволі засміявся. Засміявся й Джон, але з іншої причини — від нестримної радості.
— О прекрасний новий світ, — повторив він. — О прекрасний новий світ, де є такі люди. Негайно в дорогу!
— Ти часом висловлюєшся дуже дивно, — сказав Бернард, здивовано глянувши на юнака, — у кожному разі, чи не краще стримати своє захоплення, доки сам побачиш той прекрасний новий світ?
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Після такого дня, протягом якого довелося побачити стільки дивовиж і жахів, Леніна вирішила, що має право відключитися й відпочити. Як тільки вони повернулися до турбази, вона проковтнула шість півграмових таблеток соми, лягла в ліжко і за десять хвилин вирушила в місячну вічність. Мине принаймні вісімнадцять годин, доки вона знову повернеться в звичайний час.
А Бернард лежав напружений, із широко розплющеними в темряву очима. Уже було далеко за північ, коли він заснув. Далеко за північ, але його безсоння не було безплідним — він виробив план дій.
Наступного ранку, точно о десятій, з прибулого гелікоптера вийшов мулат у зеленій уніформі. Бернард чекав на нього між агавами.
— Міс Краун пішла в самовідпустку, — пояснив він. — Повернеться не раніше п’ятої. Так що в нашому розпорядженні сім годин.
(Можна злітати до Санта-Фе, міркував Бернард, влаштувати всі необхідні справи й повернутися до того, як вона прокинеться.)
— Чи їй безпечно лишатися тут самій?
— Цілком безпечно, як у гелікоптері, - запевнив мулат.
Вони сіли в машину й негайно злетіли. О десятій годині тридцять чотири хвилини вони причалили на даху санта-феського поштамту. О десятій тридцять сім Бернард додзвонився до канцелярії Головконтра у Вайтхолі, о десятій тридцять дев’ять він уже викладав свою справу четвертому секретарю його фордності, в десять сорок чотири він повторив те саме першому секретареві, а в десять сорок сім з половиною в його вухах забринів басовитий голос самого Мустафи Монда.
— Я смію думати, — говорив, затинаючись, Бернард, — що ваша фордність побачить у цій справі достатній науковий інтерес…
— Так, я справді вважаю, що цей випадок має достатній науковий інтерес, — відгукнувся басистий голос. — Забирайте їх обох до Лондона.
— Вашій фордності, без сумніву, відомо, що мені треба буде спеціальний дозвіл…
Відповідне розпорядження, — сказав Мустафа Монд, — уже передасться хоронителю резервації. Негайно йдіть до канцелярії хоронителя. Всього найкращого, містере Маркс.
Слухавка замовкла. Бернард повісив її й поспішив на дах.
— До канцелярії хоронителя, — сказав він мулатові в гамма-зеленому.
О десятій п’ятдесят чотири Бернард тиснув хоронителеві руку.
— Дуже радий, містере Маркс, дуже радий, — шанобливо тряс Бернардову руку хоронитель. — Ми якраз одержали спеціальні розпорядження…
— Знаю, — не дав йому закінчити Бернард. — Хвилину тому я розмовляв із його фордністю по телефону. — Його знуджений тон давав зрозуміти, що він звик говорити з його фордністю ледь не кожного дня. Він сів у крісло. — Прошу залагодити всі необхідні формальності якнайшвидше. Якнайшвидше, — повторив підкреслено. Він утішався своєю новою роллю.
Об одинадцятій годині три хвилини всі необхідні папери були в його кишені.
— Бувайте, — зверхньо кивнув він хоронителеві, що супроводжував його до ліфта. — Бувайте.
У готелі, розташованому неподалік, він скупався, прийняв вібровакуумний масаж, поголився, послухав ранкові новини, півгодини посидів біля телевізора, не кваплячись пообідав і о пів на третю полетів з мулатом назад до Малпайси.
Джон стояв під туристським притулком.
— Бернарде! — гукав він. — Бернарде!
Ніхто не відгукувався. Безшумно, в оленячих мокасинах, він підбіг до дверей, торгнув клямку. Двері були замкнені. Зникли! Відлетіли! Такого лиха з ним ще не бувало. Вона сама запросила його прийти, а тепер обоє подалися геть. Він сів на східцях і заплакав.