— Золото! — видихнув Майкл Донован. — І ніколи мені не показував!..
Усі знахідки були докладно, з науковою точністю, описані. Уош Макінтайр, може, й був диваком, проте диваком безмірно закоханим у порядок і систематизацію.
Старий підступив до самісінького стелажа, де за склом червонясто виблискував золотий самородок, чистими гранями нагадуючи дивовижний кристал.
— Скільки він важить, як ви гадаєте? — зачаровано спитав Донован у Петра.
— Не знаю, не вмію вгадувати.
— Крихта завбільшки три цілих і сім десятих міліметра — це один грам.
— Два кілограми, — зважився нарешті Петр.
— Щонайменше чотири.
— У ньому, мабуть, багато міді, — докинув Петр. — Я ще не бачив такого червоного золота.
Старий заперечливо похитав головою:
— Це майже чисте золото. Просто тут воно має такий колір, поки не переплавиться.
Сховатися в цій кімнаті Макінтайр, зрозуміло, не міг. Коли повернулися назад, чоловік на матраці спав, як раніше, тільки начебто трохи спокійніше.
— Що це за хвороба? — несподівано спитав Донован. — Цей чолов’яга вже дратує мене.
— Маємо лише здогади. Щось на зразок рикетсій.
— Рикетсій?
— Були колись на Землі такі мікроорганізми завбільшки десь між бактеріями і вірусами. Як і віруси, вони паразитували на клітинах.
— Гм, — замислився Донован.
— Рикетсієва паличка викликала, скажімо, плямисту гарячку. Епідемії тифу. Ви ж, мабуть, читали про це в історії.
— Гм, — скривився старий, — звідки б тут могло взятися таке свинство?
— Хтозна, — Петр зачинив за собою двері. — Гадаю, інфекцію переносять марблюди.
Донован уважно поглянув на нього.
— Підете праворуч, — а сам рушив у протилежний бік.
Твердий, затоптаний пісок підступав до самісінького порога. Вашінгтон Макінтайр не належав до тих, хто прикрашає собі життя кольоровими плитками перед домом. Своє каміння, а з ним, можливо, й свої таємниці, складав за склом стелажів.
Пустелею пролітав вітер і сухо потріскував, мовби бавився тисячею висохлих шкір. Літо, майже вдвічі довше, ніж на Землі, поволі згасало. Петра охопив незбагненний смуток, який, здавалося, витав у повітрі над безконечною, одноманітною й водночас звабливою землею. Смуток і сподівання.
Донован кудись зник; зачувши його поклик, Петр помчав за будинок. Підбіг до відчинених воріт гаража і побачив старого, що вказував на Макінтайрову механічну потвору.
Господар лежав, скорчившись, під сидінням всюдихода, ногами у бік педалей. Обличчя мав кольору пустелі, одяг на ньому був якийсь чудернацький, щось на зразок стародавньої сіро-зеленої військової уніформи. Рука була ще тепла.
— Для Уоша Макінтайра вже все позаду, — видушив Донован із непроникним поглядом.
Петр мовчки випустив з долоні руку небіжчика.
— Мусимо витягти його звідси, — сказав старий. — Бо коли задубіє, вже нічого не вдіємо.
Тіло поклали біля передніх коліс. Обидва були мокрі від поту. Макінтайр не виглядав велетнем, проте був широкоплечий та й узагалі, як то кажуть, нівроку.
Вийшли надвір, на повітрі Петрові трохи полегшало. «Можливо, колись тут і птахи літатимуть» — спало йому на думку.
Донован поглянув на обрій, мовби прочитав його думки.
— Це найтепліше літо, відколи я пам’ятаю. Кожен день вище нуля, часом аж до п’ятнадцяти. А як-не-як я старожил. Ще коли тільки вийшов на пенсію, у Нью-Доусоні була єдина дослідна станція з тридцятьма співробітниками, які мінялися щопівроку. Ну, і звичайно, Уош Макінтайр та ще кілька золотошукачів.
Петр слухав лише краєм вуха. Ситуація ставала дедалі загрозливішою. Марблюдяча лихоманка!
— Я бачу, — сказав Донован з притиском, — що й ви вдягаєтеся досить легко.
— Ви ж самі казали про небачену теплінь!
— При такому вітерці увесь Доусон запинається у термокуртки аж до самісінького підборіддя.
— Мені не холодно, — знизав Петр плечима. — Зрештою, й ви вдягнені не тепліше.
— Я вже звик до пустелі, а вона до мене, — не здавався дідок. Петрові явилася раптом Сімона Гулар, що ласувала морозивом посеред грядки із синіми та жовтими братками і посміхалася. Відчув щось фальшиве й нежиттєве у цьому видінні, може, тому, що не розумів іще всіх асоціацій.
— Пане Донован, — спохопився нарешті, — мусимо якось розподілити роботу. Ви, будь ласка, дожидайтеся вертольота, він має бути десь за годину-дві. Опишете їм ситуацію.
— А ви?
— Боюсь, що матиму чимало пацієнтів.
Індійці виглядали начебто здоровими, але Петр вирішив не покладатися більше на випадок. Вони так само чемно розкланювалися й дякували, і знову повторювали, що останнім часом жодного марблюда не продали. І Петр їм повірив.