Гарячий чай повернув героєві бадьорість духу і дар слова. Нарешті я почув, як усе сталося.
— Побачив я вас на березі й відразу второпав, що треба рятувати насамперед. Ми з Біллі рвонули, ніби очманілі, — сумку ж бо як тріску, несло вперед, до виру. Усілякий мотлох крутився собі у водоверті, а сумка та, як на злість, спливла далеко — не дістати. Проскакали ми з каменя на камінь милю, не менше, і дісталися до неї вже зовсім близько. Біллі видерся на каменюку та потягся по сумку, однак, на лихо, не втримався й зваливсь у воду. Тут його й понесло — час було вже й про власну шкуру подбати. А я все стрибав по камінні далі, ще милю здолав, забіг вище за течією, куди сумки ще не винесло, зіпхнув у воду дві колоди, сів на них, начебто на пліт. Тільки бісова річка мій пліт повільно тягне, а сумку несе швидко, от вона від мене й вислизнула. Біллі тим часом на берег вибрався й теж спорудив пліт, та він застряг, на лихо, за камінь зачепився, а сумка летить собі по воді, сам чорт не спіймає. Біллі, кажу, кинь мені свого шарфа! Забіг я вперед іще милі на три. Сумки на воді не видно. Я за дві секунди змайстрував справний пліт. Дивлюся — Біллі біжить, кричить щось, на річку показує. Тут я миттю зіштовхую пліт на воду, вигрібаю, чекаю. Ось і сумка з’явилася. Та тільки, ну, як на зло, її течією вбік несе. Ну, тут я приловчився, відштовхнувся жердиною щосили, сумка просто в пліт врізалася, я її й підхопив. Ото радості було! Ще б пак — вода крижана, мороз до кісток пробирає, як-не-як 14 миль по скрижанілих каменях проскакав! Та добре, думаю, зате хазяїн же як зрадіє!
Зрадіє! Ніколи в житті я не відчував такої вдячності. Серце моє переповнила невимовна подяка. Відчайдушні хлопці! На свій страх і ризик вони здолали 14 непрохідних миль, стрибали по вкритих кригою валунах, перебиралися через купи викинутого бурею плавцю, повзли, дерлися, падали, пливли в крижаній воді — все для того, щоб врятувати щоденники, які не становили, на їхній погляд, особливої цінності. Але вони чудово знали, що я цінував щоденники над усе. Рушниці, фотоапарати, намет чи посуд були не такими вже й великими втратами. Жах цього дня обернувся радістю!
Усе добре, що добре закінчується.
— Я не забуду тебе, Робе, коли повернемося в Лендінг, — сказав я з почуттям, яке заповнило все, чого бракувало словам.
І я дотримав слово. Робіллард згодом розповідав:
— Чорт забирай, я зроду не заробляв стільки грошей одним махом, як того дня, коли гнався цією проклятущою річкою за тричі проклятущими книжечками!
І ЗНОВУ СОНЦЕ
За годину повернулися й інші. Решту часу ми займалися просушуванням речей, особливо спальних. Замість чайника тепер використовували алюмінієву каністру та стару консервну бляшанку.
На щастя, вдалося врятувати шмат бекону, ми присмажили його на паличках.
Заснули тієї ночі з легким серцем, вдячні долі, незважаючи на численні втрати.
У хлопців години зо дві пішло на ремонт човна, потім вони взялися обстежувати річку, сподіваючись відшукати рушниці. Вони з дитинства жили на річці та чудово знали всі її секрети. За брижами на воді та найменшій коловерті вони безпомилково визначали, яке тут дно, яка течія.
— Отут, мабуть, камінь під водою, — зауважив Біллі. -Тут ми й перекинулися. Якщо рушниці відразу пішли до дна, то лежать у цьому місці. Якщо їх віднесло течією, то до найближчого каменя — ген туди, ярдів за сто.
Біллі з Робом озброїлися гаками. Ми спустили на воду човна й тримали його на прив’язі, поки Роб обмацував дно.
— Схоже, намацав рушниці, — раз у раз промовляв він, однак підняти їх не міг.
До справи взявся Біллі:
— Та ось вони, тут!
Але течія була сильною, а гак — затонким. Таким рушниці не втримаєш.
І тоді я запропонував:
— Залишається одне. Хтось повинен спуститися на мотузці у воду. Може, у такий спосіб вдасться підняти рушниці. І, оскільки я не ризикую посилати кого-небудь із вас, то спущуся під воду сам.
Я роздягся, підклав під мотузку рушник, обв’язався нею навколо пояса. Ух! Крижаний потік мчав зі швидкістю сім миль на годину. Ми підпливли до того місця, де мені належало пірнути або спуститися на дно. Глибина тут була всього футів із п’ять, але хоч як боровся я з течією, не вдавалося навіть опустити руку. Я пробував пірнати й так, і сяк, але течія утримувала мене на поверхні, як вітер утримує вимпел.
За кілька хвилин, проведених у крижаній воді, я вже не чуяв ні рук, ні ніг і, усвідомлюючи нездійсненність своєї витівки, дав хлопцям сигнал підняти мене в човен, що вони й зробили, мало не перерізавши мене мотузкою навпіл.