— Ну, Ішмаеле, мій чоловіче, якщо зір і рука в тебе непомильні й досі, то тепер саме на порі дати прочуханки цим червоношкірим, які замірилися на все твоє добро, навіть на дружину й дітей! Ану, шановний чоловіче, покажи їм, який ти є і який в тебе рід!
З того боку, звідки підходив трапер, почувся віддалений крик, звістуючи жіночу залогу про близьку поміч. Естер на цей жаданий звук озвалася новим хрипким вигуком і, нетямлячись від збудження, підвелася над скелею так, що всі внизу побачили обриси її постаті. Більше того, вона, нехтуючи небезпеку, радісно замахала була руками, аж тут Маторі темною тінню кинувся в коло світла й миттю скрутив її. Ще троє воїнів прослизнули на вершину бескиду — їхні постаті були схожі на оголених демонів, що ширяють у хмарах. У повітрі замигтіли головешки з сигнального вогнища; потім насунулася непроглядна темрява, що нагадувала ту моторошну мить, коли диск місяця, заступивши сонце, затьмарює його останні промені. Тепер уже дикуни радісно залементували, а Гектор вторував їм голосним, протяглим виттям.
Старий враз опинився між Мідлтоном і Полом і схопив їхніх коней за вудила, щоб стримати нетерплячих вершників.
— Тихо, тихо, — прошепотів він. — Зараз вони нічого не бачать, ніби господь покарав їх сліпотою; але вуха їхні добре чують. Тихо, тихо; ярдів триста принаймні ми повинні їхати лише ступою.
Наступні п'ять хвилин здалися всім утікачам, окрім трапера, цілою вічністю. Коли ж до них помалу повернулася здатність бачити, їм здалось, ніби морок, що настав після того, як згасло вогнище, змінився яскравим полудневим світлом. Старий потроху дозволив коням бігти швидше, аж поки загін опинився в одній з улоговин. Тут, засміявшись своїм безгучним сміхом, трапер попустив повід і сказав:
— А тепер нехай скачуть щодуху; але тримайтеся старої трави, щоб приглушити тупіт копит.
Не треба, певне, пояснювати, з якою радістю всі виконали цей наказ. За кілька хвилин утікачі піднялися на вершину горба і, переваливши через нього, помчали далі так швидко, як тільки могли скакати їхні коні, орієнтуючись на провідну зорю, — так корабель у бурхливому морі правує на маяк, що вказує путь до безпечної гавані.
РОЗДІЛ XXII
Сліпучі промені й хмарки,
Що дарували світло й тінь,
Втекли, примхливі та меткі,
Помчали в далечінь.
Над тим місцем, яке щойно покинули втікачі, панувала така сама тиша, що і в похмурій прерії попереду. Навіть трапер, хоч як напружував слух, не міг вчути жодних ознак того, що між загонами Маторі та Ішмаела почався бій. Коні несли втікачів усе далі й далі, і вже нічого не можна було почути, якби й справді там дійшло до сутички. Старий час від часу щось невдоволено бурмотів, але тривогу свою виказував хіба тим, що підганяв і підганяв коней. Проминаючи поруб у болотистому видолинку, він показав своїм супутникам те місце, де скватерова родина отаборилася того вечора, коли ми вперше познайомили з нею читача, а потім поринув у зловісну мовчанку — зловісну, бо його товариші добре вже знали його вдачу й розуміли, що тільки надзвичайні обставини могли порушити звичний спокій старого.
— Може, досить? — запитав Мідлтон через кілька годин, непокоячись, що для Інес та Еллен така подорож могла бути надто стомливою. — Ми скакали швидко й подолали значну відстань. На часі пошукати місце для відпочинку.
— Дивись, щоб не довелося шукати його на небесах, якщо тобі не до снаги їхати далі, — пробурмотів старий трапер. — Коли б скватер затіяв бійку з тетонами, що було б цілком природно, то ми б мали час роздивитися навкруги й подумати не лише про те, як урятуватися, а й про деякі зручності нашої подорожі; однак я вважаю, що поснути за таких обставин, не сховавшись у надійному місці, означає певну смерть чи полон поки нашого віку.
— Не знаю, — відповів юнак, який більше турбувався стражданнями своєї тендітної супутниці, ніж думкою досвідченого трапера. — Не знаю. Ми проїхали багато миль, і я не бачу ніяких ознак небезпеки; коли ж ви боїтеся за себе, мій добрий друже, то, повірте мені, дарма, бо…
— Твій дід, якби він був живий і потрапив сюди, — перепинив його старий, простягши руку й значущо торкнувшись пальцем Мідлтонового плеча, — не сказав би таких слів. Хто-хто, а він знав, що я навіть у розквіті своїх літ, коли моє око було гостріше, ніж у сокола, а ноги прудкі, ніби в лані, ніколи не чіплявся надто жадібно за життя; то чого б це тепер я так полюбив його, коли воно — я це знаю — суєтне й сповнене суму та болю? Хай тетони роблять зі мною що завгодно — не діждуть вони, щоб убогий і слабкий трапер скаржився чи благав пошани голосніш за інших.