— Пробачте, мій шановний, мій неоціненний друже! — вигукнув присоромлений молодик, у пориві каяття гаряче стиснувши траперову руку, яку той був відсмикнув. — Я сам не знаю, що кажу… чи то пак, я думав лише про наших ніжних супутниць, яких ми повинні захищати…
— Гаразд, гаразд, це природно, а значить, правильно. Твій дід, певне, у цьому випадку вчинив би так само. Гай-гай! Чимало зим і літ, холодних і жарких, вогких і сухих промайнуло над моєю бідною головою, відколи ми з ним разом билися проти приозерних гуронів у суворих горах старого Йорку! А скільки благородних оленів загинуло відтоді од моєї руки, еге ж, — а скільки злодіїв-мінгів! Скажи-но мені, хлопче, чи розповідав тобі коли-небудь генерал (я чув, що він потім став генералом), як ми з ним підстрелили оленя тієї ночі, коли розвідники з цього клятого племені загнали нас у печери на острові, і як ми там спокійнісінько бенкетували собі в безпеці?
— Авжеж, він часто згадував про ту ніч, розповідав усе докладно, але…
— А про співця? Як ото він, було, розкриє горлянку й співає, навіть під час бійки? — запитав старий і весело засміявся, ніби радіючи з того, що нічого не забув.
— Про все, про все, — він не забув жодної подробиці. А ви не…
— Як! І про того диявола, що сховався за колодою?.. І про те, як червоношкірий розбійник шубовснув у водоспад?.. І про індіанця на дереві?
— Про все й про всіх, про всі дрібниці, пов'язані з цим. Я думаю…
— Так, — вів далі старий тоном, який свідчив, що всі ті картини постають в його уяві, мов живі, — сімдесят літ я прожив у пущі й пустелі, і вже хто-хто, а я таки знаю світ і набачився всяких страхіть! Але ніколи, — ані досі, ані опісля, — не доводилося мені бачити, щоб людина отак страждала, як той дикун. А вже ж гордість не дозволила йому прохопитися бодай слівцем, чи закричати, а чи визнати, що його справи кепські! Так у них заведено, і він гідно дотримував цього звичаю.
— Слухай, старий трапере, — втрутився Пол, який досі (що було дуже несхоже на нього) їхав мовчки, задоволений тим, що Еллен однією рукою обіймає його за талію. — За дня зір у мене непомильний і гострий, як у колібрі, але при світлі зірок я не можу цим похвалитися. Хто це там ворушиться в улоговині — хворий буйвіл, чи, може, заблукалий кінь червоношкірих?
Усі зупинилися подивитись, на що показує бортник. Мало не всю дорогу вони їхали невеликими падолами, ховаючись в їхній тіні, але тепер піднялися на горб, щоб далі переїхати саме через ту улоговину, де видніла невідома тварина.
— Давайте спустимося туди, — мовив Мідлтон. — Звір це чи людина — байдуже; ми досить сильні, щоб не боятися.
— Якби це не було в моральному розумінні неможливо, — заговорив трапер, що, як читач уже, напевне, помітив, не завжди правильно вживав слова, — якби це не було в моральному розумінні неможливо, я сказав би, що то чоловік, котрий мандрує по світу, збираючи плазунів і комах, — наш супутник, учений лікар.
— А чому це неможливо? Ви ж самі показали йому, в якому напрямку їхати, щоб пристати згодом до нас.
— Авжеж, але я не казав йому, щоб він обігнав коней на ослі… а втім… ти правду кажеш, — перепинив сам себе трапер, коли відстань трохи зменшилась і він пересвідчився, що перед ним справді Оубед з Азінусом. — Правду кажеш, хоч це й незбагненне чудо! Боже, чого тільки не робить страх з людиною! Еге, друже, ти добряче-таки попрацював, коли за такий короткий час подолав таку путь. Ну й прудкий твій осел, просто диво!
— Азінус геть знесилів, — сумно проказав природолюб. — Що й казати, він не ледарював відтоді, як ми розлучилися з вами, але тепер і слухати не хоче моїх наказів та прохань іти далі. Сподіваюсь, нам зараз не загрожує безпосередня небезпека з боку дикунів?
— Не сказав би, не сказав би. Не так воно все складається між скватером і тетонами, як хотілося б; отож я не поручуся за цілість наших скальпів. Так, осел підупав на силі… Ти загнав його, і тепер він наче виснажений гончак. Людина, навіть рятуючи своє життя, ніколи не повинна забувати про жалість і розважливість.
— Ви показали мені зірку, — мовив учений, — і я подумав, що мушу якнайшвидше рухатися в тому напрямку.
— То що, ти сподівався, коли поквапишся, наздогнати ту зірку? Годі вже; ти дуже сміливо розводишся про божі створіння, але, я бачу, не краще за дитину знаєшся на їхніх здатностях та інстинктах. Що ж ти робитимеш, коли нам доведеться скакати щосили, та ще й довго?