— А де ті пам'ятки, які б довели істинність такої невизначеної теорії?
— Не знаю, що ти називаєш пам'ятниками.
— Людські витвори! Гордість Фів і Баальбека — колони, катакомби й піраміди, свідки бур минулих століть, що лежать, мов корабельні уламки, в пісках Сходу!
— Вони щезли, не витримавши тривалості часу. А чому? Тому, що час створений богом, а вони — людськими руками. Ось це місце в бур'янах, де ти сидиш, може, було колись садом якого-небудь могутнього володаря. Така доля всього земного — достигнути, а потім загинути. Дерево цвіте, дає плоди, які падають, в'януть, гниють і щезають! Спробуй-но полічити кільця дуба чи явора: вони лежать колами, одне за одним, і око сліпне, силкуючись розгледіти, скільки ж їх там; а проте мине цілий рік, поки дерево утворить одне таке маленьке кільце, а буйвіл полиняє, а олень скине свої роги; і що з цього виходить? Благородне дерево стоїть собі в лісі — вище, величніше й прекрасніше, ніж усі ті твої жалюгідні колони, — тисячу років, поки прийде час йому впасти. І тоді приходять вітри, яких ти не можеш бачити, і розщеплюють його кору; приходить вода з небес і наповнює його пори; приходить гниття, яке може переточити все, але нічого не здатне зрозуміти, — і всі гуртом упокорюють пиху дерева і валять його на землю. І відтоді краса його починає вмирати. Воно лежить колодою ще яку сотню літ і помалу трухлявіє, а потім стає горбиком землі й моху — сумною подобою людської могили. Ось тобі справжній пам'ятник, хоч і створений зовсім іншою силою, ніж твої різьблені каменюки!
І найспритніший дакотський слідопит може шукати цей пам'ятник усе життя і востаннє заплющити свої очі не мудрішим, ніж тоді, коли він їх уперше розплющив. І ніби цього не досить, щоб переконати людину в її неуцтві, ніби глузуючи з людської марноти, сосна викидає пагін з коріння дуба, так само як на зміну родючому грунту приходить голизна, а на місці оцих прерій міг бути сад. Отож не кажи мені, начебто твої світи старі! Це блюзнірство — визначати таким чином якісь межі й строки для творінь всемогутнього, як ото жінка підраховує роки своїх дітей!
— Друже мисливцю, чи то пак, трапере, — відповів природознавець і відкашлявся, збентежений, очевидно, тим, що дістав такого відкоша, — ваші висновки, якби їх визнав світ, обмежили б — і то дуже прикро — зусилля розуму й вельми зменшили б сферу знань.
— Тим краще, тим краще. Я завжди вважав, що марнославна людина ніколи нічим не буває задоволена. Цю думку підтверджує все довкола. Якби людині й справді було дано здійснювати всі свої бажання, то чому вона не має крил голуба, очей орла і прудких ніг лося?
— Звісно, є деякі фізичні вади, шановний трапере, і я вважаю, що багато чого можна змінити на краще. Наприклад, у моєму порядку фалангакру…
— Жорстокий був би порядок, нівроку, якби його створили такі жалюгідні руки! Доторк такого пальця відразу змінив би сміховинну потворність мавпи! Годі, годі, людському безуму не дано довершувати великих замислів божих. Якби людина схотіла створити сама себе, то не знайшла б такої постави, такої вроди, таких форм і барв, як ті, що були їй дані!
— Це вже інше важливе питання, з приводу якого вже було чимало суперечок, — вигукнув учений, який хапався за кожну чітку думку в палкій і трохи категоричній мові старого, марно сподіваючись втягти того в логічну суперечку, де він зміг би, пустивши в хід батарею силогізмів, розбити ненаукові позиції супротивника.
Однак зміст подальшої плутаної суперечки зовсім не суттєвий для нашої оповіді. Старий уникав нищівних наскоків свого суперника, як легко озброєний воїн ухиляється від натиску солдата регулярних військ у важкому спорядженні, завдаючи йому відчутних ударів; отак минула година, а сперечальники так ні в чому і не дійшли згоди. Але диспут діяв на нервову систему лікаря як снодійний засіб, і коли його літній співрозмовник вирішив схилити голову на свою торбу, Оубед, збадьорений розумовим двобоєм, відчув себе настільки добре, що міг спокійно спочити, і його уві сні не переслідувала нечиста сила у подобі тетонських вождів із закривавленими томагавками.