Все це становило нібито звичайну картину буденного життя стійбища, яке було впевнене у своїй безпеці. Але перед самими житлами купчилися люди, здавалося, схвильовані якоюсь непересічною подією. Кілька старих і злісних карг, тримаючись гурту, були готові, коли треба, своїми хрипкими голосами підбурити нащадків на жорстокі діла, любі їхньому серцеві не менше, ніж котрійсь римській знатній дамі бої та смерті гладіаторів. Чоловіки стояли двома гуртами, відповідно до своєї доблесті та слави.
Хлопці, які досягли того непевного віку, коли їм уже дозволяли полювати, але, зважаючи на брак досвіду й розсудливості, ще не допускали на стежку війни, тинялися навколо юрби і, дивлячись на жорстоких воїнів, що були для них взірцем, намагалися наслідувати їхню поважність і стриманість — риси, які згодом повинні були стати головною прикметою їхніх характерів. Кілька молодиків, котрим уже доводилося чути лютий бойовий клич, наважилися підійти ближче до ватажків, але втручатися в розмову не сміли, не знати як потішені тим, що їм дозволено слухати мудрі слова, які злітали з вуст таких шанованих людей. Дорослі рядові воїни поводилися впевненіше, без вагань ставши поруч з менш уславленими ватажками, хоч і не насмілювалися заперечувати думку когось із визнаних відчайдухів або ж піддавати сумніву розумність заходів, що їх пропонували мудріші радники племені.
Між самими ватажками була разюча несхожість. Вони ділилися на два гурти: ті, хто відзначався фізичною силою та бойовими подвигами, й ті, хто завдячував свою славу скоріше мудрості, ніж військовим заслугам. Перших було значно більше, і мали вони куди більшу владу. Це були статурні і гордовиті чоловіки, а їхні суворі обличчя здавалися ще лютішими від тих знаків доблесті, що їх грубо накреслили на них руки ворогів. Тих же, хто доскочив верховенства завдяки своїй духовній вищості, було надзвичайно мало. Вони вирізнялися швидкими, жвавими очима, недовірливістю, що відчувалася в їхніх рухах, а також палкою переконливістю в тих гнівних суперечках, що час від часу вибухали на цій раді.
Посередині кола, що його утворили ці вибрані радники, видніла постать стурбованого, але на вигляд спокійного Маторі. У його зовнішності та вдачі поєдналися всі визначні риси всіх інших ватажків. Свою владу він завдячував як гострому розумові, так і неабиякій фізичній силі. На ньому було не менше рубців, ніж на найстаріших воїнах його племені; вся його мускуляста постать аж пашіла здоров'ям, а мужність його була незрівнянна. Найзухваліші воїни опускали очі перед грізним поглядом цього чоловіка, наділеного такими рідкісними фізичними й духовними якостями. Відвага й розум поставили його над іншими, а час певною мірою освятив цю вищість. Він так вправно навчився поєднувати владу розуму з владою сили, що в якому іншому суспільстві, де можна було б повністю застосувати свою енергію, цей тетон, певне, став би завойовником і тираном.
Трохи осторонь від юрмища індіанців стояли люди, зовсім не схожі на них. Вони були вищі на зріст і значно м'язистіші, і риси їхніх засмаглих від американського сонця облич виказували саксо-норманське походження. Дослідникові, що вивчає такі проблеми, було б цікаво простежити ті відмінності між нащадками західних європейців та найвіддаленіших на схід азіатів, що збереглися й тепер, коли обидва народи, ставши в перебігу історії сусідами, мають багато спільного у своїх звичаях і характерах. Мова йде про скватерову родину. Вони стояли з байдужим виглядом, ліниві та бездіяльні, як завжди, коли що-небудь нагальне не будило їхньої сили, перед чотирма чи п'ятьма наметами із шкур, що їх гостинно надали їм їхні спільники-сіу. Засади, на яких грунтувався цей несподіваний союз, стали цілком зрозумілі, коли зважити, що в долині внизу мирно паслися коні й худоба під невсипущим оком безстрашної Гетті. Скватерові фургони стояли довкола жител на кшталт примітивної огорожі; це свідчило, що переселенці не дуже довіряли індіанцям, але й не хотіли — чи то з певних міркувань, чи то з властивої їм байдужості — виказувати цього. На їхніх тупих обличчях застигла дивна суміш лінивого задоволення і млявої цікавості, коли вони стояли, спершись на рушниці, й спостерігали за всім, що відбувалося на раді. Але навіть наймолодші не виказували ні нетерплячості, ні хвилювання, ніби всі вони хотіли перевершити незворушність найфлегматичніших своїх спільників-дикунів. Вони майже не розмовляли, а коли щось і казали, то обмежувались уривчастими зневажливими зауваженнями на адресу індіанців, ніби підкреслювали вищість білої людини над червоношкірою геть у всьому. Одне слово, Ішмаел із синами розкошував, байдикуючи, хоч, правду сказати, трохи потерпав за своє непевне майбутнє, непокоячись, чи не зрадять його ці тетони. І тільки Ебірам не поділяв радощів цього сумнівного спокою.