— Маторі дуже мудрий! У якого народу є такий великий вождь, як у дакот?
Принижена Течічена застигла, ніби статуя. Її лагідне й завжди веселе обличчя сіпалося, ніби та боротьба, що точилася в ній, загрожувала обірвати зв'язок між її душею та матеріальною оболонкою, яка стала огидна їй своєю потворністю.
Інес і Еллен було невтямки, про що індіанка розмовляла з чоловіком, хоч бистрий і кмітливий розум Еллен дав їй підставу запідозрити правду, тоді як Інес, нічого не розуміючи, не могла знайти до неї ніякого ключа. Вони обидві готові були приголубити індіанку, поспівчувати їй, що так властиво жінкам і так їх прикрашає, однак у цьому, здавалося, вже не було потреби. Обличчя молодої індіанки перестало сіпатися, воно набуло холодного й незворушного вигляду, стало наче вирізьблене з каменю. І тільки на чолі, що досі рідко коли хмурилося, горе та біль залишили свої карби. Вони вже більш ніколи не сходили з її чола у довгій низці зим і весен, щастя й горя, що випадали на сумну, повну поневірянь долю дикунки. Отак і рослина, що її побили ванні приморозки, хоч і оживає, але назавжди зберігає сліди нищівного доторку.
Спочатку Течічена зняла з себе всі примітивні, але високо ціновані прикраси, якими її так щедро обдаровував чоловік, і покірно, мовчки, склала їх до ніг Інес, ніби сплачувала данину переможниці. Потім вона зірвала браслети із зап'ясть, з мокасинів — химерні оздоби з намистин, а з чола — широкий срібний обруч. Потім зупинилася, поринувши у глибоку та напружену задуму. Але, очевидно, її рішення не могли зламати ніякі, хай і цілком природні почуття, що ще залишалися. І вона поклала до ніг своєї гаданої суперниці сина — тепер вождева дружина у своєму самоприниженні могла сміливо сказати, що пожертвувала всім до решти.
Інес та Еллен зачудовано споглядали дивні дії індіанки, коли це почувся тихий, лагідний, мелодійний голос, який сказав невідомою їм мовою:
— Чужий язик скаже моєму хлопчикові, як йому стати мужчиною. Він почує мову, незрозумілу йому, але він вивчить її і забуде голос своєї матері. Це воля Ваконди, і жінка-сіу не ремствує. Розмовляй з ним тихо, бо в нього вушка дуже маленькі; коли ж він подорослішає, твої слова можуть бути голосніші. Не дай йому стати жінкою, бо життя жінки дуже сумне. Привчай його дивитися на мужчин. Покажи йому, як уражати тих, хто чинить зло, і хай він ніколи не забуває відповісти ударом на удар. Коли він піде полювати, хай Квітка Блідолицих, — закінчила вона, з гіркотою повторивши ім'я, яке родилося в уяві її віроломного чоловіка, — тихенько прошепоче йому на вухо, що його мати була червоношкіра і називали її колись Лань дакот.
Течічена міцно поцілувала свого сина в уста і пішла в дальній куток намету. Тут вона напнула на голову легку ситцеву накидку й сіла — на знак покори — на голу землю. Дарма було намагатися привернути її увару — вона не чула умовлянь, не відчувала доторків. Два чи три рази з-під її накидки, що коливалася, долинуло щось схоже на голосіння, яке, однак, не перейшло в несамовиту дикунську мелодію. Так, не показуючи обличчя, вона просиділа кілька годин, поки за стінами намету відбувалися події, що не тільки істотно змінили її долю, а й надовго залишили глибокий слід у подальшому житті кочових сіу.
РОЗДІЛ XXVII
Мені не треба зухвальців: найкращі люди
шанують і поважають мене. Замкніть двері!
Зухвальцям тут не місце. Не для того
я прожила стільки літ на світі, щоб пускати
до себе зухвальців. Замкніть двері, благаю.
Вийшовши з намету, Маторі наштовхнувся біля входу на Ішмаела, Ебірама та Естер. Ковзнувши поглядом по обличчю здорованя-скватера, підступний тетон зрозумів, що непевне перемир'я, якого він досяг своєю мудрістю, перехитривши цих дурників, може от-от зазнати краху.
— Слухай, ти, стара сива бородо! — крикнув Ішмаел, схопивши трапера за плече і крутнувши його, наче дзигу. — Мені остогидло все з'ясовувати на мигах замість язика, втямив, га? Отож ти будеш мені за тлумача і перекладатимеш індіанською мовою все, що я скажу, байдуже, до смаку це червоношкірому чи ні.
— Кажи, друже, — спокійно відповів трапер, — я передам твої слова так само відверто, як ти їх вимовив.
— «Друже»! — повторив скватер, черкнувши по обличчю трапера дивним поглядом. — Нехай і так, це всього лиш слово, а звук кісток не трощить і ферм не розмежовує. Тоді скажи цьому злодієві-сіу, що я прийшов до нього вимагати, щоб він додержував умов нашої урочистої угоди, яку ми уклали там, біля підніжжя бескиду.