З вуст прихильників Маторі вирвався глухий, гортанний схвальний крик, коли вони почули цю криваву пораду одного із старійшин племені. Мстивість, що глибоко вкорінилася в їхніх душах, стала прикметною рисою їхніх вдач, і тим приємніше їм було слухати алегоричні натяки старого вождя, а Маторі вже передчував успіх своїх задумів, побачивши, як багато прихильників у його друга. Однак до одностайності ще було далеко. Після слів першого промовця, за звичаєм, запанувала тривала мовчанка, аби всі могли оцінити їхню мудрість, перш ніж інший вождь спробує їх спростувати. Другий промовець був хоч і не в розквіті життя, однак і не такий старий, як його попередник. Він був свідомий цієї вади і спробував, наскільки це було можливо, відшкодувати її надмірною покорою.
— Я всього лише дитя, — почав він, крадькома озирнувшись, щоб перевірити, яке враження ці слова справили на тих, хто вважав його за хороброго і розважливого вождя. — Я ще жив серед жінок, коли мій батько був уже мужчиною. Якщо моя голова сивіє, то це не тому, що я старий. Сніг, що падав на неї, поки я спав на стежках війни, примерз до мого волосся, і жарке сонце біля стійбищ оседжів не змогло його розтопити.
Почувся тихий гомін, що свідчив, у якому захваті слухачі від подвигів промовця, на які він так майстерно натякнув. Індіанець скромно почекав, поки заворушення трохи вщухне, а тоді, заохочений і наснажений похвалами, вів далі:
— Але очі у молодого сміливця зіркі. Він бачить дуже далеко. Він рись. Подивіться на мене. Я зараз повернусь спиною, щоб ви бачили мене з двох боків. Тепер ви знаєте, що я ваш друг, бо я показав вам ту частину мого тіла, якої ще не бачив жоден пауні. А тепер подивіться на моє обличчя — не на цей рубець, бо крізь нього ваші очі ніколи не зазирнуть у мій дух. Це щілина, яку прорізав конза. Але ось отвори, що їх зробив Ваконда, і крізь них ви можете дивитись мені в душу. Хто я такий? Дакота, зовні і зсередини. Ви це знаєте. Отож слухайте мене. Кров кожного створіння в прерії — червона. Хто відрізнить місце, де вбили пауні, від того, де мої молоді мисливці поклали бізона? Воно того самого кольору. Володар Життя створив ці місця одне для одного. Він створив їх схожими. Та чи зеленітиме трава там, де вбито блідолицього? Моїм юнакам не слід думати, ніби цей дуже численний народ не помітить, що бракує одного воїна. Він часто робить перекличку і питає: «Де мої сини?» Якщо вони недолічаться одного, то пошлють загони в прерії шукати його. Якщо вони не знайдуть його, то накажуть своїм гінцям шукати його серед сіу. Мої брати Великі Ножі не дурні. Серед нас зараз великий чаклун їхнього народу; хто може сказати, наскільки в нього гучний голос і наскільки довгі руки?..
Але тут, побачивши, що промовець, захопившись своїм красномовством, підійшов до самої суті свого виступу, Маторі підвівся і нетерпляче урвав його, вклавши в голос владність і зневагу, які під кінець перейшли в уїдливий глум:
— Хай мої молоді воїни приведуть на раду злого духа блідолицих. Мій брат на власні очі побачить цього чаклуна!
Мертва, моторошна тиша запала після цих несподіваних слів. Це було не тільки грубим порушенням священних законів чемності на радах, — своїм наказом вождь ніби кинув виклик таємничій силі одного з незбагненних створінь, на яких переважна більшість індіанців за тих часів дивилась із забобонним страхом, і мало хто наважувався йти проти них. Однак підлеглі вождя скорилися наказові й вивели з шатра Азінуса, на якому сидів Оубед, і зробили це так урочисто й церемонно, щоб виставити його на посміх. Проте в поведінці червоношкірих відчувався острах. Коли «чаклун» на ослі вступив у коло, Маторі, який побоювався, що лікар може справити неабияке враження на індіанців, і тому намагався принизити його, обвів очима збори, наче жадав розпізнати по темних обличчях навколо себе, чи вдалася його вигадка.
І справді, завдяки об'єднаним зусиллям природи й мистецтва природознавець виглядав так, що будь-де викликав би загальний подив. Голову йому дбайливо виголили за найвишуканішою модою та смаками сіу. Від усієї кучми, зовсім не зайвої о такій порі року, залишився тільки вишуканий чубчик на самій маківці, «скальпове пасмо», та й того не було б, коли б поцікавилися лікаревою думкою. Грубий шар барви вкривав голий череп, і навіть навколо очей і рота в'юнився химерний малюнок тієї ж таки барви, надаючи проникливому поглядові природолюба прихованої підступності, а категоричні зморшки біля вуст перетворилися на похмуру гримасу чорнокнижника. З натураліста здерли верхній одяг, а натомість, аби захистити його від холоду, напнули накидку з вичинених оленячих шкур, розмальовану найнеймовірнішими візерунками; ніби знущаючись із його ремесла, на самітний чубчик на голові, на вуха та на інші найпомітніші частини його тіла поначіплювали різних жаб, коників, ящірок, метеликів тощо, які були старанно препаровані, аби згодом посісти належне місце в його домашній колекції. Коли ж до цих дивовижних деталей його вбрання додати зловісний і тривожний вираз непевності, який робив обличчя Оубеда ще похмурішим, і збентеження, яке відбивалося в його очах, бо ж він вважав, що його гідність принижено, а самого — природознавець був певний цього — приречено в жертву якомусь поганському божеству, то читач легко може уявити собі жах, викликаний його появою в людей, котрі вже майже ладні були поклонятися йому — могутньому служникові злого духа.