— Дурний хлопчисько! — докірливо мовив трапер, який уже відійшов від своїх друзів і, здавалось, уважно стежив за рухами обох ворожих загонів. — Невже ти ніколи не зрозумієш мудрості терпіння? І ти теж, капітане… Хоч я й не з тих, хто бере образи близько до серця, а все-таки бачу: ти мовчиш, бо не хочеш просити ласки в того, хто, на твою думку, не дуже поспішає її зробити. Ясна річ, ви обидва молоді, пишаєтеся силою та сміливістю і, либонь, думаєте, що тільки-но позбудетеся цих ремінців — і вас уже голими руками не візьмеш! Але хто багато бачив, той і міркує багато. Якби я, наче метушлива жінка, кинувся визволяти вас, ті відьми вгледіли б це — і де б ви тоді були? Під томагавками та ножами, мов безпорадні, плачливі діти, хоч і на зріст ви нівроку, і бороди ніби як у мужчин. Спитай свого друга, бортнику, чи зміг би він зараз, пробувши стільки годин поспіль в путах, упоратися з хлопчиком-тетоном, не кажучи вже про десяток безжалісних і кровожерливих скво?
— Правду кажеш, старий, — відповів Пол, який, позбувшись ремінців, розминав затерплі руки й ноги. — Ти таки трохи знаєшся на цих речах. Я, Пол Говер, якого мало хто міг перегнати чи подужати, тепер майже такий безпомічний, як тоді, коли вперше з'явився в домі старого Пола, небіжчика, — хай бог простить йому всі гріхи, що він наробив, живши в Кентуккі! От моя нога ніби на землі — коли вірити очам, — а я міг би поклястися, що між нею і землею ще цілих шість дюймів. Послухай, друже, якщо ти вже так багато зробив, то, благаю тебе, протримай трохи отих клятих скво, поки я розігрію руки, аби гідно зустріти їх.
Трапер показав жестом, що зрозумів, і, залишивши бортника розминати руки й ноги, щоб потім визволити Мідлтона, рушив до старезного індіанця, який уже збирався виконати доручене йому завдання.
Маторі, задумуючи свій кривавий план, не помилився у виборі виконавця. Це був один з тих безжалісних дикунів, котрих можна знайти в будь-якому племені: вони мають певну воїнську славу завдяки своїй відвазі, заснованій на природженій жорстокості. Індіанці прерій вважали, що здобути трофей у переможеного ворога куди почесніше, ніж просто вбити його; йому ж це шляхетне почуття не було знайоме — радості вбивства він віддавав перевагу над радістю перемоги. Коли честолюбніші та гордіші воїни прагнули добути славу в бою, то він десь у безпечному місці добивав поранених, яких пощадили його благородніші одноплеменці. В усіх жорстокостях племені він грав найпомітнішу роль, і не було ще такої ради, де б він висловився за милосердя.
З нетерпінням, що його не могла погамувати навіть вироблювана роками стриманість, він чекав тієї хвилини, коли можна буде виконати волю великого вождя, без чийого схвалення і могутньої підтримки він навряд чи наважився б учинити розправу, проти якої заперечували багато його одноплеменців. Але між обома загонами от-от мала початися битва, і він зрозумів з таємною і злісною радістю, що настав час зробити те, чого так жадала його душа.
Коли підійшов трапер, він уже роздавав ножі лютим старим індіанкам, які, беручи їх, тихо співали одноманітну пісню про втрати свого народу в різних сутичках з білими і про радісну та благородну помсту. Тому, хто не звик до таких видовищ, досить було лише глянути на цих відьом, щоб утратити всяку охоту підходити ближче до місця, де вони справляли свій дикий, відворотний обряд.
Кожна стара карга, взявши ніж, починала повільно, ритмічно й трохи незграбно кружляти навколо старого індіанця, і незабаром усі вони закрутилися в якомусь чарівницькому танці. Вони намагалися ступати в такт мелодії, супроводжуючи слова пісні виразними жестами. Співаючи про загибель своїх воїнів, вони стріпували довгими сивими косами чи безладно розпускали їх, прикриваючи свої висхлі шиї; але варт було одній заспівати про те, як солодко відповідати ударом на удар, усі тут-таки вторували одностайним виттям і рухами, що промовисто свідчили, для чого вони розпалюють у собі дику лють.
І ось трапер ступив у саму середину цього диявольського кола спокійно і стримано, от ніби ввійшов до сільської церкви. Його поява нічого не змінила, хіба що рухи старих карг стали ще погрозливіші і, якщо це тільки було можливо, ще виразніше показували їхні безжалісні наміри. Зробивши їм знак замовкнути, старий запитав:
— Чому тетонські матері співаюсь злими язиками? Ще не привели до їхнього селища бранців пауні, ще їхні сини не повернулися, навантажені скальпами!
Йому відповів дикий лемент, а кілька найшаленіших фурій навіть підскочили до нього, махаючи ножами в небезпечній близькості до його спокійних очей.
— Перед вами воїн, а не втікач з табору Довгих Ножів, який полотніє, забачивши томагавк, — сказав трапер, не змигнувши оком. — Хай жінки сіу подумають: коли помре один блідолиций, на тому місці, де він упав, з'явиться ціла сотня.