— Добре, що тобі тут подобається. Здається, ти затримаєшся тут надовго. Підійдіть ближче, сини, і слухайте. Ебіраме Уайт! — скинувши шапку, провадив він далі врочисто й твердо, від чого навіть його невиразне обличчя стало значущим. — Ти вбив мого первістка; отже, за божими та людськими законами ти мусиш умерти!
Зачувши цей страшний, несподіваний вирок, викрадач людей здригнувся, пойнятий жахом, — так почуває себе людина, яка зненацька потрапила до лап чудовиська, а випручатись їй несила. Хоч його й раніше сповнювали лихі передчуття, однак йому бракувало мужності дивитися небезпеці просто в обличчя, і, тішачись оманливими надіями, як це завжди роблять боягузи, приховуючи від себе своє безвихідне становище, він не готувався до найгіршого, а сподівався врятуватись за допомогою яких-небудь підступних хитрощів.
— Вмерти! — повторив він ледь чутно глухим, придушеним голосом. — Хіба може щось загрожувати людині серед родичів?
— Отак і мій хлопець думав, — відповів скватер, жестом показавши, аби фургон, у якому сиділа його дружина з дочками, їхав далі, а сам надзвичайно холоднокровно перевірив запал свого карабіна. — Ти вбив мого сина з рушниці; отож буде правильно й справедливо, якщо й ти знайдеш свою смерть від цієї ж зброї.
Ебірам озирнувся довкола безумним поглядом. Він навіть засміявся, наче хотів переконати не тільки себе, а й інших, ніби те, що він почув, — лише розигри, придумані, аби його пострахати. Але ніхто не відгукнувся на його моторошні веселощі. Панувала глибока, врочиста тиша. Обличчя його небожів, хоч і збуджені, відбивали холодну байдужість до нього, а його колишній спільник дивився із страхітливою рішучістю. Оця незворушність облич була в тисячу разів загрозливіша та безпощадніша, ніж найлютіший гнів. Будь-який вияв люті, може, й розбуркав би його хоробрість, змусив би опиратись, а так він зовсім занепав духом.
— Брате, — якось неприродно, поквапливо прошепотів він. — Чи не вчулося мені?
— Я сказав ясно, Ебіраме Уайт: ти вбив, і за це мусиш умерти!
— Естер! Сестро, сестро, ти ж не покинеш мене? Чуєш, сестро, я кличу тебе!
— Я чую того, хто промовляє з могили! — долинув хрипкий голос Естер з фургона, що саме проминав те місце, де стояв злочинець. — Це мій первісток на повний голос вимагає справедливості! Хай бог змилується над твоєю душею!
Фургон повільно покотився далі, а самітний Ебірам стояв, утративши останню надію. Однак і тепер він не міг набратися духу, аби мужньо зустріти смерть, і якби його ноги не відмовилися служити йому, він спробував би втекти. Він повалився навколішки й почав молитися, дико та по-блюзнірськи перемішуючи благання, звернені до бога і до свого родича. Ішмаелові сини з жахом відвернулись від огидного видовища, і навіть суворе серце скватера здригнулось перед розпачем цього жалюгідного боягуза.
— Хай бог пошле тобі те, про що ти просиш, — сказав він, — але батько ніколи не забуде вбитого сина.
Ебірам почав принижено вимолювати відстрочки. Він благав дати йому хоча б тиждень, чи день, чи принаймні годинку, і то з наполегливістю, що відповідала тій ціні, яку здобували ці короткі відтинки часу, коли в них повинно було вкластися все життя. Скватер збентежився і нарешті частково погодився на його вмовляння. Він не скасував свого рішення, тільки надумав по-інакшому його здійснити.
— Ебнере, — мовив він, — вилізь-но на бескид і роздивися навсібіч, чи нема кого поблизу.
Поки його син виконував цей наказ, по тремтячому обличчю злочинця бігали відблиски пробудженої надії. Скватера задовольнило синове повідомлення: ніде нікого не видно, крім фургонів, що віддаляються; але саме звідти біжить до них вісниця і дуже поспішає. То була одна з Ішмаелових дочок. Перелякана й зачудована дівчинка вручила батькові кілька аркушиків, видертих з біблії, яку так дбайливо берегла Естер. Скватер кивком голови відпустив дочку і вклав аркушики в руки злочинцеві.
— Це тобі прислала Естер, — сказав він, — щоб ти згадав бога в свої останні хвилини.
— Хай благословить її небо! Вона завжди була доброю і люблячою сестрою! Але ж потрібен час, щоб оце прочитати. Потрібен час, брате, час!
— Часу тобі вистачить. Ти будеш сам собі катом — я не забрудню своїх рук.
Ішмаел, не зволікаючи, заходився здійснювати своє нове рішення. Злочинець, певний, що житиме ще принаймні кілька днів, трохи заспокоївся, хоч і знав, що кари не минути. Жалюгідний боягуз, він сприйняв відстрочку як помилування. Він навіть запопадливо допомагав у цих жахливих приготуваннях, і серед усіх дійових осіб цієї страшної трагедії лише його голос звучав жваво, ба навіть жартівливо.