Старого задовольнила стисла, але вичерпна оповідь Пола, бо з неї він довідався про вдачу переселенця, і тепер він анітрохи не сумнівався, чи схоче Ішмаел помститися кривдникам. Те, що він почув, викликало в нього нові думки.
— Кожний сам знає, що його зв'язує з ближніми, — мовив він. — Але дуже шкода, що колір шкіри, і багатство, і мова, й освіта так глибоко розділяють людей, які, по суті, діти одного батька! Однак, — вів він далі, різко перейшовши на інше, що було характерно для його думок і вчинків, — тепер не час для проповідей. По всьому видно, бути бійці, отже, треба як слід підготуватися. Тихо! Внизу якийсь рух — мабуть, побачили нас.
— Це Ішмаелова родина! — вигукнула Еллен і так затремтіла, ніби наближення друзів злякало її куди більше, ніж нещодавня поява ворогів. — Слухай, Поле, йди собі, залиш мене. Хай би вони не побачили тебе!
— Бодай мені більше ніколи в житті не почути дзижчання бджоли, або й ще гірше, — хай осліпнуть мої очі й не зможуть вистежити бджоли до вулика, коли я, Еллен, покину тебе, перш ніж ти будеш у безпеці, хоч би й під наглядом старого Ішмаела!
— Ти забуваєш про цього доброго трапера. Він не покине мене напризволяще. Хоч, правду сказати, Поле, ця пустка не страшніша за ту, де ми розсталися з тобою минулого разу.
— Е, ні! Індіанці, чого доброго, прискачуть назад, і що тоді буде з тобою? Перш ніж я доберу, у який бік за ними гнатися, ти вже будеш на півдорозі до Скелястих гір. А скажи, трапере, коли саме ці тетони, як ти їх називаєш, повернуться, щоб забрати решту Ішмаелового добра?
— Їх тепер нема чого боятися, — відповів старий, засміявшись своїм дивним безгучним сміхом. — Закладаюся, що ці дияволи ганятимуться за своїми кіньми годин шість, не менш! Чуєте? Тупіт під горбом, у вербняку, — це вони! Еге ж, у сіу коні такі, що позмагаються і з довгоногими лосями! Тс-с! Лягайте знов у траву — обоє лягайте, мерщій! Я почув клацання курка — в цьому не може бути сумніву, як і в тому, що я нікчемна жменька праху!
Трапер не дав своїм супутникам довго роздумувати — з цими словами він потяг їх за собою у високу траву, що майже цілком сховала всіх. На щастя, слух і зір старого мисливця не втратили ще гостроти, та й діяв він рішуче. Ледве всі троє пригнулись до землі, як до їхніх вух долинув добре їм мипомий різкий, короткий звук пострілів з кентуккійських рушниць, і тут-таки просто над їхніми головами просвистів свинець.
— Непогано, ледацюги! Непогано, старий чортяко! — прошепотів Пол, який, попри небезпеку й скрутне становище, не втратив бадьорості. — Добрячий випал — не позаздриш тим, хто під нього потрапив! Що скажеш, трапере? Схоже, починається тристороння війна! Хіба й собі пальнути?
— Ні, діяти треба не свинцем, а добрим словом, — поквапився зупинити його старий, — а то ви обоє загинете.
— Сумніваюсь, що буде краще, коли замість рушниці говоритиме мій язик, — сказав Пол напівжартома, напівсерйозно.
— Ради бога, тихше, бо почують! — заблагала Еллен. — Йди, Поле, йди: тепер ти можеш спокійно нас полишити.
Один за одним пролунали кілька пострілів, кулі пролетіли ще ближче, й дівчина замовкла — не стільки з остраху, скільки з обережності.
— Час покласти цьому край, — мовив трапер, підвівшись із гідністю людини, що мусить виконати свій обов'язок. — Не знаю, діти, чого ви боїтеся тих, кого б мали любити й шанувати, але треба якось вас рятувати. Прожити на кілька годин більше чи менше — яка різниця для людини, що відрахувала так багато днів? Отож я йду їм назустріч. Шлях вам відкрито, йдіть, куди хочете, і хай господь благословить вас і пошле вам щастя, ви на нього заслуговуєте!
Трапер не став чекати відповіді; сміливо спустився з горба й пішов у бік табору, ані прискорюючи ходу від хвилювання, ані сповільнюючи її від страху. Місячне проміння на якусь мить висвітлило його високу, худорляву постать, і переселенці повинні були його побачити. Але старий, не зважаючи на цю несприятливу обставину, рішуче й безмовно йшов собі далі, просто на гайочок, аж поки пролунав грізний оклик:
— Хто йде — друг чи ворог?
— Друг! — була відповідь. — Людина, яка прожила надто довго, щоб затьмарювати кінець свого життя сваркою.
— Але не так довго, щоб забути викрути своєї молодисті, — сказав Ішмаел, вийшовши з-за невисоких кущів і опинившись лицем до лиця з трапером. — Старий, це ти напровадив на нас зграю червоношкірих дияволів, щоб завтра поділити з ними здобич.
— Що вони в тебе забрали? — спокійно запитав трапер.
— Вісім найкращих кобилиць, які будь-коли ходили в запряжці, та ще й лоша, ціна якому тридцять мексіканських золотих із зображенням іспанського короля. А в моєї старої не зосталось і поганенької худобинки — ні корови, ні вівці. Навіть свині — й ті, дарма що клишоногі, риються десь у прерії. А тепер скажи мені, — додав він, грюкнувши прикладом по твердій землі з такою силою і люттю, що хтось інший, не такий безстрашний, як трапер, певне, знітився б, — скільки моїх тварин перепаде тобі?