РОЗДІЛ IX
Прісціану перепало трохи,
Але дарма, стерпить.
Показавши читачеві, як Ішмаел Буш влаштував свою родину за обставин, для будь-кого іншого вельми скрутних, ми знов перенесемо сцену дії на кілька миль від щойно змальованого місця; зберігаючи, однак, необхідну й природну часову послідовність. Саме тоді, коли скватер із синами вирушили в прерію, як було сказано в попередньому розділі, на низині, що тяглася по берегах річечки, — на відстані гарматного пострілу від укріплення, — сиділи двоє чоловіків і обговорювали достоїнства смачного бізонячого горба, засмаженого в повній відповідності до особливостей приготування цієї страви. Цей добірний шматок розсудливо відокремили від не таких цінних частин тулуба і, загорнувши в клапоть шкури з хутром, запекли у звичайній земляній печі; а тепер він лежав перед ласунами — шедевр кулінарного мистецтва прерій. Щодо соковитості, ніжності й своєрідного смаку, а також поживності, ця страва перевершувала найхимерніші витвори і найхитромудріші вигадки прославлених майстрів куховарства, хоч сервіровка була дуже проста. Двоє смертних, яким пощастило ласувати цим вишуканим наїдком американської пустелі, що йому здоровий апетит ще додавав смаку, щиросердо раділи своїй удачі.
Один із них, — той, чиєму знанню кулінарного мистецтва другий завдячував смачним обідом, — не поспішав, здавалося, скористатися плодами своєї майстерності. Щоправда, він їв, і навіть із задоволенням, але з тією помірністю, якій старість уміє підкоряти апетит. Зате його товариш не був схильний до стриманості. То був чоловік у розквіті літ і мужньої сили, й він віддавав трудам свого старшого друга найщирішу данину. Відправляючи в рот чудові шматки один за одним, він лише позирав на товариша, ніби передаючи цими розчуленими поглядами ту вдячність, якої не міг висловити.
— Відрізай від середини, хлопче, — мовив трапер, бо саме цей шановний житель безкраїх рівнин пригощав бортника трапезою. — Бери із самого осердя; там природа приготувала таку смакоту, що до неї не треба ніяких приправ, ані тієї вашої їдкої гірчиці.
— Коли б сюди та ще ківш меду, — сказав Пол, переводячи дух, — то, побий мене грім, це був би найсильніший харч, який коли-небудь випадав людині!
— Еге ж, правду кажеш, — підтакнув старий і засміявся своїм дивним сміхом, страшенно вдоволений, що так догодив товаришеві. — Харч таки сильний і дає силу тому, хто його споживає! На, візьми, Гекторе! — він кинув шмат м'яса псові, що терпляче й тужливо зазирав йому в очі. — Тобі, мій друже, як і твоєму господареві, треба на старості літ підживити свої сили. Ось, хлопче, собака, який весь свій вік їв і спав розумніше й краще — та й смачніше, сказав би я, — ніж будь-який король! А чому? Бо він користався дарами свого творця, а не зловживав ними. Його створили собакою, тож він і їсть, як собака. Людей же створено людьми, а жеруть вони, мов голодні вовки! Гектор — добрий і мудрий пес, і все плем'я в нього таке: ніколи не фальшували ні в дружбі, ні йдучи по сліду. А знаєш, чим різниться куховарство жителя пустелі й жителя поселень? Ні, я вже бачу по твоєму апетитові, що не знаєш. Отож слухай: один вчиться у людини, а інший — у природи. Один думає, що можна покращати дари творця, а другий скромно їм радіє — ось тобі й вся таємниця.
— Послухай, трапере, — озвався Пол, який небагато втямив з тих повчань, що ними його співрозмовник уважав за потрібне присмачити трапезу. — Поки ми з тобою тут житимемо, — а це, видно, буде довго, — я щодня вбиватиму по буйволу, а ти смажитимеш його горб!
— Не кажи, не кажи! Ця тварина добра, візьми хоч яку частину, — вся вона створена на харч людині. Однак я не хочу бути свідком такого марнотратства, щоб кожного дня вбивали по буйволові!
— Та яке ж це, з біса, марнотратство, старий? Якщо він увесь такий смачний, я берусь самотужки з'їсти його цілком, разом з копитами… Гей, хто там іде? Либонь, це хтось із довгим носом, і той ніс навів його на правильний слід, якщо він тільки шукав обіду…
Чоловік, чия поява урвала їхню розмову й викликала Полове зауваження, повільно йшов берегом річечки просто до двох ласунів. Оскільки він не мав грізного чи ворожого вигляду, бортник замість припинити свою діяльність, ще ревніше взявся жувати, ніби побоювався, що бізонячого горба не вистачить на всіх охочих. Трапер повівся інакше. Помірніший в їжі, він уже погамував свій голод і дивився на новоприбулого привітним поглядом, який ясно промовляв, що гість з'явився вчасно.