— Звісно, це нерозумно, тіточко, — відповіла Еллен, і її відсутній вигляд показав: дівчина сама не знає, що каже. — І поганий приклад для його синів.
— Ну-ну, дівчинко! Хто це тебе поставив суддею над старшими, га? Та ще й над тими, хто набагато кращий за тебе? Хотіла б я знати, хто на всьому пограниччі може дати гідніший приклад своїм дітям, ніж Ішмаел Буш? Покажіть-но мені, міс Причепо, ще таких хлопців, як ото мої сини, — щоб, коли треба, могли так швидко зрубати дерева і розчистити ділянку під посів, хоч мені, може, й не личить так самій говорити. А чи знайдеться такий, хто б пройшов житнє поле з краю в край на чолі женців, лишаючи після себе таку чисту стерню, як ото мій старий? А щодо своїх дітей, то він щедріший за лорда — варто лише синам заїкнутись, де б вони хотіли оселитися, й він тут-таки подарує їм цілу плантацію, і то без усяких там паперів!
Промовивши це, скватерова дружина засміялась хрипко і в'їдливо; їй луною відгукнулися маленькі наслідувачки, що їх вона готувала до того нехитрого та безладного життя, яким жила сама і яке, попри всю свою непевність, мало свої незбагненні чари.
— Егей, Істер! — долинув з рівнини знайомий голос. — Ти що там, празникуєш, поки ми шукаємо для тебе буйволятину й дичину? Давай униз, стара, з усім твоїм виводком — допоможете нам втягти нагору м'ясо. Що, зраділа, жінко? Мерщій усі донизу, хлопці вже підходять, а роботи тут вистачить на всіх!
Ішмаел міг і не напружувати легенів, бо його б і так почули. Ледве гукнув він свою дружину, як дівчатка, що тулилися до неї, схопились і всім гуртом, спотикаючись від нетерпіння, кинулися вниз небезпечним проходом у скелях. За малечею трохи стриманішою ходою поспішала Естер, і навіть Еллен не визнала за обачніше лишитися нагорі. Отож незабаром усі вони зібралися на відкритій рівнині біля підніжжя бескиду.
Тут вони побачили скватера, який згинався під вагою чудового жирного оленя, а поруч стояли двоє чи троє його синів. Невдовзі з'явився Ебірам; а через кілька хвилин надійшли інші мисливці, поодинці чи по двоє, але всі з трофеями своєї мисливської доблесті.
— На рівнині червоношкірих немає — принаймні сьогодні, — сказав Ішмаел, коли трохи вщухла метушня, викликана зустріччю. — Я своїми ногами пройшов по прерії багато довгих миль, а вже кому, як не мені, знатися на слідах індіанських мокасинів! Отож засмаж нам по шматку м'яса, стара, — а тоді й на боковеньку після денних трудів.
— Я не сказав би, що поблизу немає дикунів, — заперечив Мірам. — Я теж трохи тямлю в їхніх слідах, і коли мої очі не осліпли, я ладен присягнути, що індіанці десь тут. Але почекаймо, коли підійде Ейса. Він проходив там, де я бачив сліди, а хлопець теж знається на цьому ділі.
— Еге ж, хлопець знається багато на чому, — похмуро відповів Ішмаел. — Було б краще для нього, якби він думав, що знає трохи менше. Але чого нам непокоїтися! Нехай хоч усі племена цих сіу, скільки їх там є на захід від Великої ріки, були б на відстані однієї милі від нас, однаково їм не так просто буде вдертися на цей бескид, який обороняють десятеро сміливих чоловіків!
— Скажи краще дванадцятеро, Ішмаеле, дванадцятеро! — крикнула його сварлива жінка. — Бо коли ти вже визнаєш за чоловіка свого приятеля, що тільки й знає ловити метеликів та полювати на комах, то мене можеш вважати за двох! Дайте мені рушницю або дробовик — і я не поступлюся йому! А щодо сміливості… Оте однолітнє теля, що його вкрали злодії тетони, було найбільшим боягузом серед нас, а після нього — твій слинько-лікар. Ех, Ішмаеле! Ти рідко гендлюєш і завжди зазнаєш збитків. А найгірше твоє придбання — оця людина! Коли я поскаржилася йому, що болить нога, він порадив мені пластир на рот!
— Дуже шкода, Істер, — незворушно відповів її чоловік, — що ти так не зробила; гадаю, це тобі не зашкодило б. Гаразд, хлопці, коли індіанці й справді недалеко, як думає Мірам, то нам, чого доброго, доведеться лізти на скелю, залишивши свою вечерю тут. Отож забираймо швидше здобич, а про діла лікаря поговоримо на дозвіллі.
Ніхто не заперечував, і через кілька хвилин усі разом переобралися з відкритого місця на скелю, де було безпечніше. Тим Естер узялася куховарити, працюючи і лаючись з однаковою старанністю, аж поки приготувала вечерю; тоді вона покликала чоловіка так гучно, як муедзин скликає правовірних до молитви.
Коли кожний сів на своє звичне місце навколо паруючої страви, скватер подав приклад, вибравши собі апетитний шмат оленини, приготованої незгірш, ніж той бізонячий горб, бо майстерність куховарки додала смаку природним якостям дичини. Художник, якби він надумав перенести на полотно цю дику й незвичайну картину, вибрав би, певне, само цей момент.