Читач, очевидно, пам'ятає, що Ішмаел для свого укріплення вибрав самітний бескид, високий, зазублений і майже неприступний. Заклопотані люди тісно сиділи навколо багаття, що палало посередині майданчика на вершині, надаючи бескидові вигляд маяка, який спорудили в пустельних преріях, аби він освітлював путь шукачам пригод, котрі блукали по їхніх просторах. Відблиски полум'я вигравали то на одному, то на іншому засмаглому обличчі, кожне з яких мало свій власний вираз: від невинної простоти на личках дітей, змішаної з дивною домішкою дикості, що була властива їхньому примітивному життю, до тупої і незворушної байдужості, що відзначала обличчя скватера, коли він не був схвильований. Час від часу порив вітру роздмухував жарини, і коли здіймалися вгору язики полум'я, вони висвітлювали самітний намет, що наче завис в імлі. А все навкруги сповивала, як завжди в таку годину, непроглядна темрява.
— Не доберу, чого це Ейса здумав блукати о такій порі, — сердито сказала Естер. — А коли поїмо й приберемося, тут він і з'явиться, голодний, як ведмідь після зимової сплячки, і почне кричати, щоб його нагодували. Шлунок у нього — мов найкращий годинник у Кентуккі: чи ніч, чи день, а годину визначає точно, надто коли зголодніє, трохи попрацювавши.
Ішмаел суворо обвів очима своїх мовчазних синів, ніби чекаючи, хто наважиться виступити на захист відсутнього порушника. Але тепер, коли не було причини, яка б могла збурити їхні мляві вдачі, вельми велике зусилля треба було їм зробити над собою, щоб заступитися за бунтівного брата. Зате Ебірам, який після примирення виявляв чи то справжню, чи то вдавану турботу про свого недавнього супротивника, вирішив і тепер показати неспокій, якого ніхто не відчував.
— Добре, коли хлопець не наразився на тетонів! — пробурмотів він. — Дуже прикро буде, якщо Ейса, найхоробріший і найдужчий серед нас, потрапить до рук червоношкірих дияволів.
— Ти, Ебіраме, дбай краще про себе; та й язика тримай на припоні, коли він у тебе лише для того, щоб лякати жінку з купою дітлашні. Подивись-но, як зблідла Еллен Уейд! Чи не тих самих індіанців вона роздивлялася, коли мені довелося балакати з нею за допомогою рушниці, бо моєї мови вона не розуміла? Що сталося, Нел? Ти нам так і не пояснила, чого це раптом ти оглухла.
Колір обличчя у дівчини змінився так само раптово, як пролунав той постріл, що про нього згадав скватер. Вона залилась палючим рум'янцем, який перейшов навіть на шию, ніжно її забарвивши. Дівчина зніяковіло похнюпилась, але нічого не відповіла.
Чи то Ішмаелові ліньки було допитуватися, чи то він задовольнився сказаними ущипливими словами — невідомо, однак він підвівся зі свого місця і, потягнувшись усім важким тілом, наче відгодований бик, оголосив, що йде спати. Цей намір викликав загальне схвалення людей, які звикли жити тільки для задоволення своїх природних потреб. Один за одним усі розійшлися по своїх примітивних спальнях, — через кілька хвилин тільки Естер, яка вже встигла повкладати дітлахів, лишилася на голій вершині бескиду; та ще не спав вартовий внизу.
Хай хоч які не зовсім благородні звички виробило кочове життя в цій неосвіченій жінці, материнські почуття були надто глибокі, аби що-небудь могло їх легко викорінити. Була вона сильної, щоб не сказати лютої, вдачі, — коли вже розійдеться, приборкати її нелегко було. Проте, хоч вона й зловживала іноді своїми правами і становищем у родині, любов її до дітей, яка нібито зовні й не виявлялася, ніколи не згасала. Тривала відсутність Ейси непокоїла її. Смілива та безстрашна, Естер ніколи не боялася за себе і, не вагаючись, пішла б у темну безодню, над якою сиділа, вдивляючись у неї жагучим поглядом; але тепер її стривожена уява, підкоряючись материнському інстинктові, малювала їй всілякі лиха, що могли спіткати сина. Може, його й справді, як натякнув Ебірам, полонили племена, що поблизу полювали на буйволів; а може, його спостигло якесь інше страшне нещастя… Отак думала мати, а тиша й темрява ще додавали сили тривожним передчуттям її серця.
Схвильована цими думами, які відганяли сон, Естер сиділа на своєму посту, прислухаючись до найменших шерехів, схожих на людську ходу, з тією загостреністю чуттів, яка у тварин, що не набагато поступаються інтелектом цій жінці, називається інстинктом. Нарешті сподівання її нібито здійснилися: почулись довгождані звуки, й вона розрізнила невиразну постать біля підніжжя бескиду.