— Мати хоче, щоб ми пошукали якісь ознаки, котрі б підказали, як загинув Ейса.
— Присягаюсь, що це кляті сіу! — відповів Ішмаел. — Вони мені вже двічі заборгували! Ну, дарма, втрете я розквитаюся з ними за все!
Але скватерові сини не задовольнилися цим правдоподібним поясненням, а може, й зраділи в душі нагоді позбутися видовища, яке будило в їхніх безтурботних серцях такі дивні й незвичайні почуття, і, відвернувшись од матері й мертвого брата, всі разом подалися шукати те, чого, як їм здавалося, вона так наполегливо від них просила. Ішмаел не заперечував; він навіть пішов за ними, але з байдужим виглядом, нібито лише корився бажанню синів, бо опиратися за таких обставин було б непристойно. Жителі пограниччя, вони, попри всю свою тупість, добре зналися на тому, що було пов'язане із звичаями їхнього життя; а що розшуки слідів і доказів багато в чому нагадували вистежування звіра, то можна було сподіватися, що діло буде зроблено швидко і вправно. Отож юнаки старанно й тямовито взялися виконувати свій печальний обов'язок.
Свідчення Ебнера та Інока щодо постави, в якій вони знайшли мертвого, не розбігалися: він сидів майже прямо, прихилившись спиною до переплетених кущів, а одна рука ще стискала зламану лозинку. Мабуть, саме ця поза й відстрашувала ненажерливе птаство, що кружляло над вільшиною; а галузка в руці свідчила про те, що життя ще жевріло в бідолашному юнакові, коли він забрався в ці зарості. Всі погодилися на тому, що Ейса був смертельно поранений на рівнині і з останніх сил добувся до вільшини, шукаючи там порятунку. Прим'яті кущі, через які він, очевидно, продирався, підтверджували цю думку. Подальше розслідування показало, що на самому узліссі точилася відчайдушна боротьба — повсюди видніли зламані гілки, глибокі сліди на вологому грунті й патьоки крові.
— Його підстрелили на відкритій місцині, а тут він сховався, — сказав Ебірам. — Перед нами неспростовні докази цього. Дикуни гуртом напали на хлопця, й він бився, поки його подолали й затягли сюди в кущі.
Ця гадка здалася всім імовірною, але знайшлася людина, яка з нею не погодилась. Це був тугодум Ішмаел. Він зажадав оглянути тіло, щоб дізнатися, які на ньому рани. Виявилося, що загиблого поранено пострілом з рушниці навиліт: куля потрапила в спину, трохи нижче могутнього плеча, й вийшла через груди. Треба було неабияк знатися на вогнепальних ранах, щоб з'ясувати цю тонку обставину, але досвід жителів пограниччя не поступався їхній пильності, й на обличчях Ішмаелових синів проступила посмішка дикого і, звісно, дивного задоволення, коли Ебнер впевнено оголосив, що вороги на Ейсу надали ззаду.
— Інакше не могло бути, — сказав скватер, який слухав з похмурою увагою. — Він був доброго роду й надто гарно вихований, щоб показати спину людині чи звірові! Затямте, хлопці: коли ви сміливо дивитеся в обличчя ворогові, хто б він не був, вам не загрожує напад ззаду. Послухай, Істер! Жінко! Схаменися! Чого це ти весь час скубеш його за волосся та одежину? Йому вже нічим не допоможеш, стара.
— Дивіться! — перепинив його Інок, витягаючи з подертого одягу брата шматочок свинцю, що подужав силу молодого велетня. — Ось і куля!
Ішмаел, поклавши свинець на долоню, довго й уважно ровглядав його.
— Так, помилки не може бути, — процідив він нарешті крізь зціплені зуби. — Це куля з торбини клятого трапера. Він, як і багато інших мисливців, мітить свої кулі, щоб було видно, з чиєї рушниці зроблено постріл. Ось його позначка: шість дірочок хрест-навхрест.
— Клянуся, це такі — переможно закричав Ебірам. — Він сам мені показував свою позначку: похвалявся, скільки оленів він поклав у прерії цими кулями! Ну, Ішмаеле, тепер ти мені віриш, що старий негідник — шпигун червоношкірих?
Куля переходила з рук в руки і, на лихо добрій славі старого, інші також пригадали, що бачили таку мітку на кулях трапера, коли з цікавості оглядали його спорядження. На тілі Ейси було ще багато ран, але не таких небезпечних, і все це підтверджувало, як вони вважали, провину трапера.
Між тим місцем, де пролилася перша кров, і вільшиною, де, як тепер усі були певні, Ейса намагався сховатися від переслідувачів, було багато слідів жорстокої боротьби, що починалася кілька разів. Те, що боротьба уривалася, свідчило про слабкість убивці, який, безперечно, розправився б із своєю жертвою значно швидше, коли б не його стареча неміч, — могутній юнак, навіть умираючи, був грізним супротивником. Поранивши Ейсу, нападник не насмілився ще раз вистрелити, побоюючись привернути увагу решти мисливців, рушниця вбитого щезла, не було й інших, не таких цінних речей, які належали Ейсі, — певне, вбивця все забрав собі як трофей.