— Не скажу, що я зовсім не знаюся на людській натурі, — відповів природознавець, обачно задкуючи від позиції, яку він досі хоробро утримував біля підніжжя бескиду. — Але ось іде той, хто, може, краще за мене знає всі її потаємні забаганки.
— Еллен! Еллен Уейд! — вигукнув Пол Говер, ставши поруч з ученим: його зовсім не тривожив той страх, яким перейнявся Баттіус. — От не сподівався, що зустрінуся з тобою, як з ворогом!
— Не зустрівся б, якби ви не намовляли мене на зраду. Ви знаєте, що дядько залишив на мене своїх дітей, то невже я не виправдаю його довіри, дозволю його запеклим ворогам забрати те, чим не спокусилися індіанці, а то й повбивати його дітей?
— Та хіба я вбивця? А цей старий, а офіцер Штатів? — він показав на трапера і свого нового друга, які підійшли до нього. — Хіба вони схожі на вбивць?
— Так чого ж вам від мене треба? — мовила Еллен, у розпачі ламаючи собі руки.
— Звіра! Нам потрібен небезпечний хижак, що його ховає скватер, — і більш нічого!
— Доброчесна дівчино! — почав був молодий незнайомець, який оце недавно зустрівся з нашими героями в прерії. Але він тут-таки замовк, побачивши промовистий жест трапера. Старий прошепотів йому на вухо:
— Хай вже цей хлопець веде перемови. Серце дівчини відгукнеться, і ми швидше досягнемо своєї мети.
— Ми знаємо всю правду, Еллен, — він далі Пол. — Ми викрили всі скватерові підступи і прийшли допомогти тій, кого скривдили й ув'язнили. Якщо в тебе щире серце, — а я завжди в це вірив, — то ти не встромлятимеш нам палиці в колеса, а, навпаки, приєднаєшся до нашого рою і покинеш старого Ішмаела — хай в його вулику живуть бджоли одного з ним штибу.
— Я присягнула перед богом…
— Договір, що його укладено з незнання чи примусу, в очах кожної добропорядної людини є недійсний, — прорік учений.
— Тихше, тихше, — знов прошепотів трапер. — Полишмо все на її почуття — цей хлопець сам із нею домовиться.
— Я присягнула перед тим, хто створив усе на світі й установив правила доброчесності та релігії, — вела далі Еллен, — не відкривати, хто живе в наметі, й не допомагати бранці втекти. Ми обидві з нею присягнули, і ця клятва, може, врятувала нас від смерті. Правда, ви розкрили таємницю, але ми тут не винні; і я не певна, чи маю моральне право залишатися осторонь, коли ви, як вороги, намагаєтеся вдертись до дядькової оселі.
— Я можу довести, — палко вигукнув природознавець, — посилаючись на Пейлі, Берклі, ба навіть на самого безсмертного Бінкершека, що коли, укладаючи договір, одна із сторін, — байдуже, держава чи приватна особа, — робить це з примусу, то…
— Ти лише розізлиш дівчину своєю лайкою, — сказав обачний трапер. — А от у бортника вона стане сумирною, мов оленятко, якщо покластися на людські почуття. Гай-гай, бачу, ти так само, як і я, мало що тямиш у природі добрих поривів…
— Хіба це єдина клятва, яку ти дала, Еллен? — запитав Пол, і голос звичайно бадьорого, безтурботного бортника прозвучав печально й докірливо. — Більше ти ні в чому не клялася? Значить, слова скватера тобі як мед в роті, а всі інші твої обіцянки — наче порожні стільники?
Завжди веселе обличчя Еллен зблідло, а тоді взялося таким рум'янцем, що його видно було навіть здалека. Якусь хвилю вона вагалася, ніби намагаючись побороти своє обурення, а потім відповіла з властивою їй запальністю:
— Я не розумію, за яким правом мене запитують про клятви та обіцянки, що стосуються лише тієї, хто їх давав, коли таке було взагалі! Я не бажаю більше розмовляти з чоловіком, що такої високої думки про себе і зважає тільки на свої почуття.
— Ні, старий трапере, ти лишень послухай! — сказав простодушний бортник, рвучко повернувшись до свого літнього друга. — Найскромніша комаха з тих, що пурхають в небесах, зібравши свій взяток, прямо й чесно летить до гнізда чи вулика, як їй і належить. А шляхи жіночого розуму такі ж криві, як гілки сучкуватого дуба, й звивистіші, ніж повороти Міссісіпі!
— Ні, ні, дитинко, — мовив трапер, добродушно обстаючи за скривдженим Полом. — Ти повинна зрозуміти, що цей юнак дуже запальний і не полюбляє довго розмірковувати. Але обіцянка — не цяцянка: її не можна відкинути геть і набути, наче буйволячі копита чи роги.
— Красно дякую, що ви нагадали мені про мою клятву, — відповіла все ще роздратована Еллен, досадливо прикусивши свою гарненьку нижню губку. — Адже я забудькувата!