— Вони могли б вицідити з мого серця всю кров, краплину по краплині!
— Так, — вела далі його сором'язлива дружина, зразу відвівши погляд, на який наважилась, і поспішаючи підхопити нитку розмови, наче хотіла, щоб він забув її сміливі слова. — Мені розповідали, ніби є ниці мужчини, які неправдиво присягають перед вівтарем, щоб заволодіти золотом недосвідчених і довірливих дівчат; тож якщо жадоба до грошей спонукає декого на таку підлість, то чого ж дивуватися, коли справжні лиходії ради користі йдуть на злочин, — вони хоч не такі підступні.
— Авжеж, так воно і є. А тепер, моя Інес, хоч я й захищатиму тебе, поки живий, хоч ми й заволоділи цим бескидом, однак попереду ще багато труднощів і небезпек. Чи готова ти зібрати всю свою мужність, щоб витримати всі злигодні, як личить дружині солдата, моя Інес?
— Я ладна вирушити хоч зараз. Лікар передав мені твого листа, й він пробудив у мене надії; отож я все підготувала для втечі.
— Тоді ходімо до наших друзів…
— До друзів! — відгукнулась Інес і озирнулася, шукаючи в наметі Еллен. — У мене є тут подруга… Ми не повинні кидати її; вона буде з нами до кінця своїх днів… Але де ж вона?
Мідлтон лагідно вивів її з намету і сказав, усміхаючись:
— Може, їй, як і мені, треба було поговорити з кимось без свідків.
Однак молодий офіцер помилився щодо причин відсутності Еллен Уейд. Чутлива й розумна дівчина відразу збагнула, що вона буде зайва при цій зустрічі, й пішла собі з тією природною тактовністю, яка, певне, більше властива жінкам, аніж чоловікам. Тепер вона сиділа на прискалку, щільно закутавшись у шаль, з-під якої навіть не видно було її обличчя. Вона просиділа там близько години, й ніхто до неї не підходив, і, здавалося, не помічав її. Але на цей раз спостережлива, швидка на око Еллен помилилася.
Коли Ішмаелова фортеця впала, Пол Говер зразу ж переможно загорлав, наслідуючи кумедний звичай жителів західного пограниччя: він поплескав себе руками по боках, наче півень крильми, і дуже голосно й смішно закукурікав — цей крик міг би їх усіх згубити, коли б поблизу трапився хтось із дужих скватерових синів.
— Оце так так! — кричав він. — Дерево звалили, мед з дуплавини вибрали — і всі кості цілі! Послухай, старий трапере, ти колись був солдатом, навчався всяких там військових премудрощів і, мабуть, не раз штурмував форти, брав батареї, еге ж?
— Аякже, було, було, — відповів старий, — що й досі стояв на своєму посту біля підніжжя бескиду, як видно, так мало стурбований всіма подіями, що у відповідь на усмішку Пола добродушно засміявся своїм дивним безгучним сміхом. — Ви всі бились, як справжні мужчини!
— А тепер скажи мені, чи не належить після бою робити перек личку живих і ховати загиблих?
— Хто робить так, а хто й ні. От коли сер Вільям гнав німця Діскау в ущелині біля..
— Твій сер Вільям просто трутень проти сера Пола й нічого не тямить у військовому статуті. Отож робимо перекличку… До речі, старий, я так заклопотався полюванням на бджіл, та буйволячими горбами, та всякими іншими справами, що й забув спитати, як тебе звуть. Я хочу почати з ар'єргарду, бо знаю, що тому, хто в авангарді, зараз не до переклички.
— Ех, хлопче, в мене було стільки імен, скільки є народів, серед яких я колись жив. Делавари за мій гострий зір дали мені прізвисько Соколине Око. Ну, а поселенці в горах Отсего охрестили мене заново — вони називали мене Шкіряною Панчохою через мої гамаші; за своє довге життя я змінив багато імен. Та хіба матимуть значення людські ймення і титули, коли проб'є час і всі стануть перед Всевишнім? Я сподіваюсь, що зможу голосно й сміливо відгукнутися на будь-яке ім'я, що я його носив.
Пол слухав його неуважно, тим паче, що добру половину відповіді він не розчув узагалі, бо стояв досить далеко від трапера; а проте, продовжуючи бавитися своєю вигадкою, він громовим голосом гукнув природознавця. Доктор Баттіус не побажав дертися далі, а, скориставшись щасливим випадком, що забезпечив його таким сховом, сидів у своїй западині, відпочиваючи після важких трудів і раюючи від почуття безпеки й від того, що заволодів таким ботанічним скарбом.
— Егей, шановний ловцю кротів, ходи-но сюди! Побачиш краєвид, яким милувався цей волоцюга Ішмаел. Подивись хоч раз сміливо природі в обличчя, годі тобі нишпорити в траві та бур'янах, ти ж усе-таки не індик, щоб гасати за сараною!
Але тут з'явилася Еллен Уейд, і веселий, безтурботний бортник миттю замовк, занімівши, наче то не він тільки що був такий балакучий і галасливий. Коли сумна дівчина сіла на прискалок, як ми вже змалювали, Пол удав, ніби заклопотано оглядає хатнє начиння скватера. Він безцеремонно рився в скринях Естер, розкидав по землі сільське вбрання її дочок без усякої поваги до елегантності й добротності цих уборів, розшпурював горщики та казанки так легко, ніби во ни були не чавунні, а дерев'яні. Однак робив це він без якої небудь видимої мети, бо нічого собі не брав, і, здавалося, навіть не звертав уваги на те, що за речі він так бездумно псує. Зробивши трус у кожній халабуді, оглянувши ще раз місце, де лежали міцно зв'язані мотузками дівчата, а потім для чогось копнувши, наче м'яч, одне з відер Естер так, що воно злетіло футів на п'ятдесят, він повернувся на край бескиду і, заклавши обидві руки за пояс із вампумів, почав насвистувати «Кентуккійських мисливців» так старанно, ніби найнявся погодинно звеселяти своїх слухачів музикою. Так тривало, поки Мідлтон, як ми вже казали, вивів Інес з намету, і тоді думки кожного з товариства набрали нового напрямку. Капітан підкликав Пола, поклавши край його музичним вправам, відірвав лікаря від споглядання його знахідки і, як визнаний командир, наказав готуватися в похід.