Загальна метушня, що зчинилася після такого наказу, не залишала часу на скарги чи роздуми. Всі були впевнені в своїй перемозі; тож кожен робив, що міг і вмів.
Трапер устиг привести терплячого Азінуса, який мирно скуб травичку неподалік бескиду, і тепер прилаштовував йому на спину неоковирну споруду, що її доктор Баттіус називав сідлом власного винаходу. Сам природолюб схопив свої теки, гербарії та колекції комах і взявся напихати ними кишені отієї хитромудрої споруди, про яку ми вже згадували, а трапер усе це потихеньку викидав, тільки-но вчений повертався до нього спиною. Пол демонстрував свою вправність і моторність, відносячи до підніжжя бескиду всі ті речі, які заздалегідь підготували для себе Інес та Еллен; а Мідлтон, погрозами та обіцянками переконавши зв'язаних дітей лежати спокійно, допоміг жінкам спуститися вниз. Все це робили швидко й діловито, бо часу залишалося обмаль: от-от міг нагрянути Ішмаел.
Трапер відібрав ті речі, які, на його думку, були необхідні жінкам у дорозі, й засунув їх у ті самі кишені, що з них він так безцеремонно повикидав скарби природознавця, який нічого не підозрював; а потім відійшов, давши Мідлтонові змогу підсадити Інес в одне з сидінь, прилаштованих на спині осла для неї та її подруги.
— Швидше, дитино, — сказав старий, показуючи Еллен рукою, щоб наслідувала приклад молодої креолки, і тривожно вдивляючись у далину. — Незабаром повернеться господар, щоб оглянути свої володіння; а він не з тих, хто добровільно віддає своє добро, хоч би як його нажито!
— Правду кажете, — вигукнув Мідлтон. — Ми змарнували чимало дорогоцінного часу й тепер мусимо поспішати.
— Так, так, я й сам про це подумав, і сказав би те саме, капітане. Але я пригадав, як твій дід за його юних і щасливих днів любив дивитися в обличчя тій, кого він потім назвав своєю дружиною. Це природа, це природа, і набагато розумніше відступити перед природними почуттями, аніж намагатись перепинити їх потік, який однаково знайде собі дорогу.
Еллен підійшла, стала біля осла і, схопивши Інес за руку, сказала від щирого серця, силкуючись погамувати хвилювання, що душило її:
— Хай господь благословить вас, добра пані! Я сподіваюсь, що ви забудете й пробачите ту кривду, яку заподіяв вам мій дядько…
Сумна й пригнічена дівчина не могла більше вимовити ні слова, голос їй урвався, й вона гірко заплакала.
— Як же це так! — вигукнув Мідлтон. — Хіба ти не казала, Інес, що ця добросерда дівчина поїде з нами й житиме разом з нами до кінця своїх днів, чи принаймні поки вона того бажатиме?
— Авжеж, казала, і сподіваючись, що так воно й буде. Адже вона так співчувала мені в моєму горі, так підтримала мене своєю дружбою! То невже вона покине мене, коли я щаслива?
— Я не можу… я не повинна, — вела далі Еллен, поборовши свою хвилинну слабкість. — Така моя доля — жити серед цих людей, і я не маю права піти від них саме тепер. Мій дядько і так досить поганої думки про мене, а якщо я піду від них, то мене вважатимуть зрадницею. Він був по-своєму добрий до мене, наскільки це дозволяла його вдача, і я не можу потайки втекти від нього в таку хвилину…
— Вона така ж рідня волоцюзі Ішмаелові, як я — єпископ! — сказав Пол і голосно кашлянув, ніби прочищаючи горло. — Якщо старий робив добре діло, інколи даючи їй шматок оленини чи ложку мамалиги, то Еллен відробила, навчаючи його чортенят читати біблію та помагаючи Естер перешивати по моді всяке там ганчір'я. Скажіть мені, що в трутня є жало, і я вам швидше повірю, аніж коли мене запевнятимуть, ніби Еллен Уейд заборгувала комусь із Бушів!