— Блідолиций бачив вождя мого племені?
— Ніколи. Я тепер не той, яким був сорок років тому, коли війна та кровопролиття були моїм ремеслом і покликанням!
Його мову перепинив голосний крик непогамовного Пола, а через якусь хвилю з протилежного боку заростів з'явився і сам бортник, ведучи індіанського бойового коня.
— Оце так звірюга у червоношкірого! — галасував він, примушуючи коня йти різними алюрами. — Жоден бригадир в усьому Кентуккі не похвалиться таким гладким і статурним огирем! Та ще й сідло іспанське, наче в якогось там мексіканського вельможі! А грива, а хвіст — заплетені та вцяцьковані срібними намистинами; Еллен — і та не вбрала б гарніше свого блискучого волосся, збираючись на танці чи до сусідів лущити кукурудзу! Оце так конячка, га, старий трапере? Чи личить їй їсти з ясел дикуна?
— Спокійніше, хлопче, спокійніше. Вовки-пауні славляться своїми кіньми, отож у прерії часто можна зустріти воїна на такому скакуні, якого не побачиш під конгресменом у поселеннях. А втім, огир і справді хоч куди — тільки могутньому вождеві їздити на ньому! Ти маєш рацію, в цьому сідлі сидів колись поважний іспанський офіцер, і втратив він його разом із життям в одній із сутичок з пауні, які весь час воюють з південними провінціями. Присягаюсь, що цей юнак син якогось великого вождя; може, й самого Твердого Серця!
Молодий пауні не виказав ані нетерпіння, ані невдоволення, коли розмову так нечемно перервали; та коли він вирішив, що вже досить обговорювати достоїнства його коня, то спокійнісінько, наче людина, звикла до того, що її волю поважають, відібрав у Пола вуздечку і, закинувши її на шию коневі, скочив йому на спину так вправно, як це зробив би досвідчений берейтор. Тримався він дуже впевнено й гарно. Розкішно оздоблене й громіздке сідло призначалось, очевидно, не так для зручності, як для показності. І справді воно швидше заважало, ніж допомагало ногам, які, проте, й не шукали опори в стременах — пристосуванні, потрібному хіба що жінкам! Кінь, такий самий гарячий та дикий, як і вершник, одразу став дибки; і хоч рухам обох, може, бракувало. елегантності, що набувається внаслідок спеціального вишколу, зате в них відчувалася природна свобода і невимушеність. Свої чудові якості кінь, мабуть, завдячував арабським предкам, хоч і давнім у його родоводі, де були і мексіканський іноходець, і берберійський скакун, що на них їздили іспанці, і мавританський бойовий кінь. Добувши його в провінціях Центральної Америки, вершник навчився добре триматися в сідлі й сміливо правити конем — дві якості, що, поєднуючись, створюють найбезстрашнішого і, можливо, найвправнішого їздця у світі.
Заволодівши так несподівано своїм конем, пауні, однак, не поспішив геть. Відчуваючи себе вільніше й незалежніше після того, як підготував собі відступ, він спокійно гарцював, поглядаючи на всіх по черзі куди невимушеніше, ніж досі. Щоразу, коли індіанець під'їжджав до узлісся, проникливий трапер чекав, що він скористається з нагоди і втече; але молодий воїн одразу ж повертав коня і скакав назад то з швидкістю оленя, що втікає від погоні, то повільно й гідно. Бажаючи перевірити деякі свої здогади, щоб знати, як діяти далі, старий вирішив поновити перервану розмову і зробив рукою запрошувальний жест, який водночас свідчив про це його бажання і про мирні наміри. Цей порух не випав з уваги пильного індіанця, але він ще деякий час вагався, обдумуючи, певне, чи варто ризикувати, перш ніж під'їхав до загону, який значно переважав його в силі, й, отже, будь-якої хвилини міг позбавити волі, а то й життя. Коли ж він нарешті під'їхав так близько, що можна було почати розмову, його обличчя виражало погорду й недовіру.
— До селища Вовків далеко, — мовив він, показуючи рукою зовсім не туди, де, як добре знав трапер, жило це плем'я, — і дорога туди кручена. Що хоче сказати Великий Ніж?
— Атож, таки кручена, — пробурмотів старий по-англійському, — коли їхати так, як ти показуєш, але куди пряміша, ніж підступні задуми індіанця… Скажи мені, брате, чи вожді пауні люблять бачити в своїх оселях чужі обличчя?
Молодий воїн невимушено схилився над сідельною лукою і відповів:
— Хіба мій народ коли-небудь відмовлявся нагодувати пришельця?
— Якщо я приведу своїх дочок до порога Вовків, чи візьмуть їх ваші жінки за руки? Чи ваші воїни куритимуть люльку миру з моїми молодими друзями?
— Країна блідолицих лежить за їхніми спинами. Чому вони зайшли так далеко, аж у край, де сідає сонце? Може, вони збилися зі своєї стежки, чи ці жінки належать тим білим воїнам, що, як я чув, ідуть вгору по річці з бурхливою водою?